Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Князі Вишневецькі на старостинських урядах Любецького староства

Кондратьев Игорь Викторович, кандидат исторических наук, доцент, Национальный университет «Черниговский коллегиум» им. Т.Г. Шевченко.

Згідно з рішенням Люблінського сейму у 1569 р. Любецьке староство Київського воєводства, разом із іншими українськими землями Великого князівства Литовського, було приєднане до Речі Посполитої. Однією з причин підписання об’єднавчої унії була нездатність ВКЛ самостійно протистояти загрозі з боку Московської держави. Фактично від війни 1500–1508 рр., коли до Великого князівства Московського відійшла Чернігово-Сіверщина, військові конфлікти між державами не припинялися. Якщо Чернігово-Сіверщина фактично вклинювалася в землі ВКЛ, то лівобережні Любецьке й Остерське староства, у свою чергу, вклинювалися в землі Великого князівства Московського. Прикордонне становище Любеча зумовило специфіку його розвитку.

Одним із авторів Люблінської унії був київський каштелян та любецький староста Павло Сапєга, який залишався на цьому уряді до своєї смерті у 1580 р. [9, с. 96–97]. Опісля любецьким старостою став Андрій Іванович Вишневецький [31, с. 123, 336]. Рід Вишневецьких вже володів в регіоні маєтностями, наприклад, сусідня з Любечем Речицька волость, у 1527 р. була пожалувана Сигізмундом І Івану Михайловичу Вишневецькому [37, с. 485]. Андрій Вишневецький був волинським каштеляном (1568–1572), брацлавським старостою (1572–1576), волинським воєводою (1576–1583), любецьким старостою (1580–1583) [31, с. 123, 336]. Королівське пожалування на любецьке старостування А. Вишневецький отримав 16 листопада 1580 р. у Вільні [28, арк. 260 зв. — 261]. Наступного дня був виданий лист короля «до всех обивателей староства Любецкого… аби мели князя Андрея Вишневецкого за правдивого старосту Любецкого» [28, арк. 261]. Хоча за даними В. Пашкевича, після смерті П. Сапєгі Любеч перейшов до його удови — Ганни Сапєгі (у дівоцтві — Ходкевич). У 1581 р. вона навіть отримала на Любеч привілей Стефана Баторія. Незабаром (1585 р.) Ганна взяла шлюб за мстиславським воєводою Павлом Пацем та втратила свої права на місто [20, с. 58]. Зазначимо, що документи Волинської (Руської) метрики — як частини Коронної метрики, абсолютно чітко вказують на початок старостування Андрія Вишневецького — 1580 рік, що у свою чергу, не виключає ситуації, коли між ним та Г. Ходкевич точилася боротьба за місто та староство. Можливо, саме це зумовило появу вищезгаданого королівського листа «до всех обивателей староства Любецкого». Цікаво, що ще 24 квітня 1579 р. Павло Сапєга затвердив лист своєї дружини пані Александри Сапєгі (Ходкевич) синові Андрію.

Цей документ носив характер тестаменту, за яким мати передавала синові після своєї смерті гроші, рухоме та нерухоме майно, яке вона до того отримала від чоловіка П. Сапєгі [16, с. 214–216].

Не випадково на початку 80-х рр. ХVI ст. любецька шляхта активно звертається до королівської влади для отримання нових королівських грамот. Цьому сприяла військова реформа, розпочата за королювання Стефана Баторія (1576–1586 рр.), та завершена вже Владиславом ІV, коли армія отримує більш чітку структуру [5, с. 109]. У свою чергу, політика старост по відношенню до околичної шляхти здебільшого зводилась до спроб повернути її під свою зверхність, відібрати земельні володіння та примусити виконувати повинності на замок. Тому за королювання Стефана Баторія любецькі бояри намагались підтвердити свої права на раніше надані володіння.

16 травня 1579 р. підтвердження на п’ять «служб» у Яриловичах здобув шляхетний Стефан Олехнович (Стецький). В королівському привілеї зазначалось, що це пожалування було надано Сигізмундом ІІ Августом [28, арк. 197–197 зв.]. Між іншим, у 1579 р. Стефан Баторій надавав привілеї шляхті лише за умови її безпосередньої участі у війні: «хто ся съ почтомъ своимъ намъ господару у войско окажеть» [18, с. 89]. Очевидно, що це пожалування С. Стецький отримав під час походу гетьмана В.-К. Острозького на Чернігово-Сіверські землі (Чернігів, Стародуб, Радогощ та Почеп) [22, с. 203]. У подальшому, за старостування М. Струся (1612 — 1627 рр.), Стефан Стецький стає любецьким підстаростою [9, с.120, 289]. Серед королівських привілеїв цього періоду слід згадати й затвердження у 1580 р. на уряді війта любецького боярина Мануїла Болотовича, причому за ним закріплювалась рангова маєтність Мікренський остров [2, с. 193–196].

1581 р. Стефан Баторій затвердив за боярином Василем Кривопишею-Неданчичем з «другими обывателями замку Любецкого» маєтності у с. Неданчичi. Того ж таки року свої права на володіння Кувечицькою землею, Бельдянщиною, Смоліголовою та Сірховщиною підтвердили зем’яни Бивалкевичi [2, с. 79, 228; 6, арк. 278; 8, с. 26–27; 39, s.197-198]. 20 лютого 1581 р. Пархом Гольник отримав підтвердження на половину служби у с. Позноховичі, що на московському рубежі [11, с. 319].

З‘явилися у старостві й нові володільці, як то Станіслав Клопоцький, який 2 серпня 1578 р. отримав королівський універсал на села Савичі та Хрековичі [28, арк.172–172 зв.]. Практично в усіх пожалуваннях любецькому боярству йшлося про необхідність нести кінну військову службу (фактично, мова йде про виконання ленного обов’язку). Як правило, любецькі бояри з кожного володіння (чи його частки) виставляли по одному вершнику від родини [32, с. 119]. Крім військової служби, любецьке боярство та частина зем’янства продовжували сплачувати податки «на замок», причому сума податку «з димів та земель зем‘янських» була досить значною — 20 грошей [35, s. 30]. У свою чергу, зем‘янство — юридично майже повноправна шляхетська верства, брало участь лише у військових виправах.

12 листопада 1583 р. Любецьке староство «по смерти вельможного князя Андрея Вишневецкого» було надане «до живота» київському каштеляну Михайлу Вишневецькому [25, арк. 2 зв.–3]. Між іншим, саме князь М. Вишневецький був одним із фундаторів козацької служби. Ще під час війни з Московською державою, у 1578 р. він завербував на війну 500 козаків [29, с. 77; 34, s. 17]. З часів старостування Михайла Вишневецького нам відома єдина згадка про старостинське пожалування. В привілеї 1598 р. Сигізмунда ІІІ любецькому боярину Михайлу Міхновичу йшлося про ранішнє пожалування Михайла Вишневецького [17, с. 103–104]. За даними В. Кривошеї, Михайло Вишневецький мав якісь майнові інтереси в Любецькому старостві ще до 1583 р. Відомо, що у 1577 р. він вів боротьбу з шляхтичем Березицьким — «підданим замку Любецького в с. Озаревич (Асаревичі чи Осоричі — І. К.)». Можливо що цим підданим був Мартин Березицький (1571 р.) [10, с. 57].

Після смерті князя Михайла, 11 лютого 1585 р. любецьким та лоєвським старостою був призначений «до живота» князь Олександр Вишневецький (В. Бобинський помилково зазначає початком його старостування 1587 р, В. Пашкевич — 1589 р., О. Мальченко — 1584 р., В. Кривошея — 1583 р.) [11, с. 261; 15, с. 41; 20, с. 58; 33, s. 579]. О. Вишневецький в різні часи займав також уряди старости канівського, корсунського, черкаського, був старшим козацького реєстру у 1578–1581 рр. Походив з великокнязівського роду Гедеміновичів. Він став першим, хто обійняв обидві старостинські уряди — у старостві Любецькому та «новому… Лоєгорському» [25, арк. 4–5]. Олександр Михайлович Вишневецький після смерті старшого брата Федора забрав собі й Брагінську волость [7, с. 130]. Таким чином, у 1585 р. від Любецького староства було формально відокремлено Лоєвське (хоча, як правило, староста та підстароста на Любеч та Лоєв призначався один). Як самодостатня адміністративно-територіальна одиниця Лоєвське староство згадувалось лише у люстрації 1629 р.

Родина Вишневецьких із часу старостування її представників у Любечі активно набувала земельні володіння. Загалом представникам цієї родини на Київщині належало 70 поселень (11 245 димів), напередодні Хмельниччини лише одній Христині Вишневецькій (Струсь), на той час дружині (взяла шлюб десь до 1639 р.) Костянтина Вишневецького, належало 795 димів [7, с. 131–132; 30, с. 92]. У другій половині ХVII ст., із втратою Річчю Посполитою Лівобережжя, Вишневецькі оцінювали свої збитки у 700 тис. «різного доходу» [36, s. 32].

За любецького старостування (1585–1594 рр.) О. Вишневецького тривали пожалування та підтвердження земельних володінь любецьким боярам. У 1587 р. він надав Матіїв Рiг, що на московському рубежі поруч із володіннями любецьких зем’ян Даничiв, любецьким міщанам та боярам Васку Головчицю, Костюку Каменецькому, Давиду Кашкаровичу, Дмитру Нестеровичу, Iвану Канчукову-Турищову та міщанам Копичам. Земля надавалась за умови сплати податків до королівської скарбниці [14, с. 14; 21, с. 12]. Не виключено, що того ж таки року окреме підтвердження на частину цієї землі отримав вищезгаданий любецький боярин Костюк Каменецький [21, с.12]. Можливо, що саме йому належала земля Костюковщина, відома із привілею любецьким міщанам 5 грудня 1582 р. [11, с. 261].

У 1590 р. О. Вишневецький передав Заостровські землі в Осоричах (Асаревичах) любецькому зем‘янину Лукашу Мануїловичу Болотовичу. Його донька Реґіна згодом стала дружиною шляхтича Орефи Зарецького, до якого й перейшли ці володіння [24, арк. 399; 39, s. 207]. За боярами Мишуками була затверджена Бровенщизна [24, арк.188; 39, s.92]. На думку Філарета (Гумілевського), О. Вишневецький осадив Зліївський ґрунт [23, с. 232]. 1587 р. за шляхтичем Семеном Болдаковським було затверджено «право польське» на Рогозькi землi (с. Рогощь) [12, с. 1–3; 13, с. 30]. На «уступление» ґрунту від київського каштеляна та любецького старости О. Вишневецького посилався у 1595 р. власник Пушкарівського ґрунту в Лоєві Григорій Силич [26, арк.134-134 зв.].

За старостування О. Вишневецького почастішали прикордонні конфлікти.

10 травня 1585 р. Московська держава висунула претензії до Речі Посполитої. Мешканців Остра, Любеча та Полтави звинуватили у «задорах, боях и грабежах», а також у загарбанні московських земель [19, с. 89–90].

Активно козакував на польсько-московському прикордонні урядник Вишневецького князь Лико. На нього скаржилися московські дипломати під час перемовин 1587 р. з делегацією Речі Посполитої: «да Каневского города князя Олександров урадник Вишневецкого княз Лыко, их посылают нарокомъ и нашихъ людеи по Донцу велять побивати и громити, и нашихъ станичныхъ головъ пропушчати имъ не велят, да и зо всихъ из сиверскихъ городов воеводы наши и наместники к намъ пишут, што из вашихъ украинных городовъ нашимъ людемъ задор чинять велики и в нашу землю входечиу бортниковъ борти деруть и нашихъ ботников въ ихъ ухожахъ побивают». Напади на московські землі здійснювалися з Київського повіту, а також з Каніва, Переяслава, Любеча, Остра та ін. [38, с. 96–98]. Цікаво, що князь Лико у подальшому осів на любецьких землях. 25 жовтня 1614 р. Іван Лобов «уступив села Йолча та Березки князю Семену Лико и малжонце его» Катаржині Каменській [27, арк. 39 зв. — 40].

Влітку 1590 р. від чернігівського воєводи Андрія Хілкова був надісланий гонець до Києва. В грамоті перераховувались порубіжні «обиды» та висувалася вимога розшуку та покарання винних. Зазначалося, що хоча претензії висуваються не вперше, й до Києва, Остра та Любеча неодноразово надходили грамоти від путивльських, рильських та чернігівських воєвод, ніхто так і не був покараний: «…тех городов державцы о тех задорех, и тех воров не сыскивали и не унимали» [19, с. 102–103].

У 1592 р. великий московський князь звинувачував князя Олександра Вишневецького, старосту черкаського, любецького та канівського, за постійні напади на московські землі. У свою чергу, король Сигізмунд ІІІ зазначив на аналогічну прикордонну політику Московської держави: «ваши люди з Смоленска, с Торопца, с Чернегова, с Путивля и з ынших городов украинныхъ через давные границы в наши земли вступают ся, городы ставити и слободы закладати хотели, а не места и годы наши наезждчают и ногие задоры и зачепки над перемирные грамоты чинят, чого наши люди боронечы хотя бы тежъ людеи ваших» [38, с. 182].

23 жовтня 1592 р. дипломати Речі Посполитої надіслали до Москви відповідь на московські звинувачення [38, с. 187–188]. У контрпретензіях того ж таки року згадувався випадок, коли московські люди замордували шляхтича Нольника (Гольника — І.К.): «люди господаря вашого (московського — І. К.) собравши ся и в землю его королевское милости, господаря нашого, воиною безвестно впадши в Любецком уезде шляхтича одного Нолника окрутне забили и замордували, сіна его и зо всею челядю до везень біли взяли и ледве за писаньем князя Александра Вишневецкого, старосты черкаского, выпустили, а маетность его предсе всю забрали и домъ спалили» [38, с. 188–189].

Олександр Вишневецький займав старостинський уряд до своєї смерті у 1594 р. [31, с. 123]. Його любецьким та лоєвським підстаростою (?–1587— 1594 р.) був Василь Стружицький (Strużycki) [33, s. 579]. Цікаво, що О. Лазаревський та Ю. Виноградський помилково зазначали, що 1591 р. «намісником воєводства чернігівського, переяславського, лоєвського та любецького» був польський урядник Ян Комаровський, який особисто вирішував спірне земельне питання між боярами Павлом Товстолісом та Лавріном Слюсарем [3, с. 141;13, с. 121]. Але Ян (Іван) Комаровський був не польським, а московським урядником, відповідно, згадані посади намісника лоєвського та любецького були суто формальними і відображали лише державні претензії Московської держави. Згадаємо, що Чернігів та Переяслав тоді належали до Московщини, а старостинський уряд в Любечі та Лоєві з 1585 р. і до смерті у 1594 р. займав О. Вишневецький.

Олександр Вишневецький став останнім представником цього роду на любецькому уряді. Після його смерті любецьким та лоєвським старостою став Войтех Хотимерський (Хотимирський). За привілеєм Сигізмунда ІІІ, наданим 10 липня 1594 р. у Стокгольмі, це пожалування надавалось «до ласки» за заслуги перед короною: «з небезпеченством здоровья и утратами маетностей своее показовал и на сесъ час показовать не переставаеть, на сесъ час тые староства наши Любецкие и Лоегорское зо всеми их пожитками и доходами» [2, с. 266–267].

Але за Вишневецькими в регіоні залишилися численні маєтності. Своєрідним центром їх володінь став Брагін, який знову став приватним містом. Саме з Брагіна — маєтку Дмитра Вишневецького, на початку XVII ст. розпочався похід Лжедмітрія на московські землі, на що неодноразово вказували московські дипломати на міждержавних перемовинах [1, с. 268]

Таким чином, уряд любецького старости займали три представники роду Вишневецьких: Андрій Іванович (1580–1583 рр.), Михайло Вишневецький (1583–1585 рр.), та Олександр Вишневецький (1585–1594 рр.). Загальною тенденцією цього часу стало звернення любецької шляхти до королівської влади із проханнями підтвердити свій статус та володіння. Частина дрібної шляхти переходить до козацького стану, чому сприяла прикордонна політика О. Вишневецького, «старшого» (гетьмана) козацького реєстру у 1578— 1581 рр.

Література

  1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 4 (1588–1632). — СПб., 1851.
  2. Архив Юго-Западной России. Ч.VІІІ. Т. V — Киев, 1907.
  3. Виноградський, Ю. До історії колонізації середньої Чернігівщини. ІV. Литовська зверхність. Московське урядування (рр. 1356–1503–1618) / Ю. Виноградський // Історико-географічний збірник. Т. ІV. — Київ, 1931. — С. 127–143.
  4. Волков, В. Войны и войска Московского государства / В.А. Волков — М. : Эксмо, 2004.
  5. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. — У 2 (3)т. — Т. 1. — Мінск : БелЭН, 2007.
  6. Державний архів Чернігівської області. — Ф. 86. — Оп. 1. — Спр.28.
  7. Зимницька, С.П. Родові володіння Вишневецьких на території Волині, Брацлавщини і Київщини в рецепції українських і польських істориків / С.П. Зимницька // Гуманітарний журнал. — 2005. — №1–2. — С. 127–133.
  8. Каманин, И.М. Материалы по истории козацкого землевладения (1494–1668) / И.М. Каманин // Чтения в историческом обществе Нестола-летописца. — 1894. — Кн. 8. — Отд. ІІІ. — С. 3–29.
  9. Кондратьєв, І.В. Любецьке староство (XVІ — середина XVII ст.). І.В. Кондратьєв — Чернігів : Видавець Лозовий В.М., 2014.
  10. Кривошея, В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків / В.B. Кривошея — Вид. друге, доп. — Киïв : Стилос, 2004.
  11. Кривошея В.В. Українське козацтво в національній пам‘яті. Чернігівський полк. — У 2 т. — Т. 1. — Киïв : Стилос, 2012.
  12. Лазаревский, А.Л. Исторические заметки о некоторых селах Черниговской губернии / А.М. Лазаревский // Черниговская памятка на 1896/97 год. Карманная справочная книжка. — Чернигов, 1896. — Отд. ІІІ. — С. 1–32.
  13. Лазаревский, А.Л. Обозрение Румянцевской описи Малороссии / А.М. Лазаревский— Вып.1. — Чернигов, 1866.
  14. Лазаревский, А.М. Лист князя Александра Вишневецкого подданым Лоевского староства на бортную землю около теперешнего Замглая / Лазаревский А.М. // Киевская Старина. — 1902. — Т. LХXVI. — Январь. — Отд. ІІ. — С. 14–15.
  15. Мальченко, О. Є. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств ХV — середина XVII століть / О. Є. Мальченко — Киïв : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2001.
  16. Метрыка Вялікага Княства Літоўскага. Кніга № 272 (1576–1579 гг.): кніга судовых спраў №58 (копія канца XVI ст.). — Мінск : Беларуская навука, 2015.
  17. Милорадович, Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда. Родина преподобного Антония Печерского / Г.А. Милорадович — М., 1871.
  18. Падалінскі, У.А. Стаўленне да вайны ў грамадскай думцы шляхты Вялікага княства Літоўскага ў 1570–1580-я гг. / У.А. Падалінскі // Studia Historica Europae orientalis / Исследования по истории восточной Европы. Научный сборник. Вып. 1. — Минск : БГУ, 2008. — С. 84–98.
  19. Папков, А.И. Порубежье Российского царства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI — первая половина XVІІ века) / А.И. Папков — Белгород : Изд-во «Константа» 2004.
  20. Пашкевіч У. Да пытання аб уладальніках Лоева ў ХVІ–ХVІІІ ст. / У. В. Пашкевіч // Гісторыя Лоеўскай зямлі. Факты, Каментарыі: Матэрыялы міжнароднай навукова-практычнай канферэнцыі, прысвечанай 500-годдзю утварэння г.п. Лоеў (Лоеў, 20 кастрычніка 2005 г.). — Гомель : ГДУ імя Ф. Скарыны, 2006. — С. 57–60.
  21. Татищев, Ю.В. Черниговские архивы (отчет о командировке в Черниговскую губернию в 1899 году) / Ю. В. Татищев — Харьков, 1901.
  22. Томаш Кемпа. Костянтин Василь Острозький (бл. 1524/1525–1608) воєвода Київський і маршалок землі Волинської / Т. Кемпа — Хмельницький : ПП Мельник А.А., 2009.
  23. Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн. 6. — Чернигов, 1874.
  24. Центральний державний історичний архів України у м. Київ. — КМФ-15. — Оп. 1. — Спр. 303.
  25. Там само. — КМФ.-36. — Оп. 1. — Спр. 197.
  26. Там само. — КМФ.-36. — Оп. 1. — Спр. 200.
  27. Там само. — КМФ.-36. — Оп. 1. — Спр. 206.
  28. Там само. — КМФ.-36. — Оп. 1. — Спр. 216.
  29. Щербак, В. Історія українського козацтва: нариси у 2 т. / В. О. Щербак — Т.1. — Киïв : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006.
  30. Яковенко Н.М. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. / Н.М. Яковенко // Феодалізм на Україні: Збірник наукових праць. — Киïв : Наукова думка, 1990. — С. 79–99.
  31. Яковенко, Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна. Вид. друге, перегл. і випр. / Н.М. Яковенко — Киïв : Наукова думка 2008.
  32. Янушкевіч, А.М. Вялікае Княства Літоўскае і Інфлянцкая вайна 1558— 1570 гг.: манаграфія / А.М. Янушкевіч — Мінск : Медисонт, 2007.
  33. Bobiński, W. Wojewуdztwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy: studium osadnictwa i stosunkуw własności ziemskiej / W Bobiński — Warszawa, 2000.
  34. Hetmani zaporoscy w służbie krуla i Rzeczypospolitej / Pod redakcją P. Krolla, Nagielskiego, M. Wagnera. — Zabrze, 2010.
  35. Jablonowski, A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno-statystycznym / А. Jablonowski // Tom IX. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas I-szy / Żrуdła dziejowe. T. ХХ. — Warszawa, 1894.
  36. Kulecki, M. Wygnańcy ze Wschodu: Egzulanci w Rzeczypospolitej w ostatnich latach panowania Jana Kazimierza i za panowania Michała Korybuta Wiśniowieckiego / М. Kulecki — Warszawa, 1997
  37. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522–1529). Užrašymų knyga 12. Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. — Vilnius, 2001.
  38. Lietuvos Metrika. Кnyga Nr. 593 (1585–1604). Parengė A. Baliulis. — Vilnius, 2009.
  39. Lustracyа Dуbr Krуla JMci w wojewуdztwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących // Jablonowski А. Lustracye Krolewszczyzn ziem Ruskich: Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej polowy XVII wieku / Żrуdła dziejowe. Т.V. — Warszawa, 1877. — S. 1–226.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.