Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Садиба Милорадовичів у Любечі

Коваленко Ольга Александровна, кандидат исторических наук, доцент, Национальный университет «Черниговский коллегиум» им. Т.Г. Шевченко.

«Північна брама» на шляху «з Варяг у Греки» до Києва за доби середньовіччя, Любеч залишався важливим прикордонним форпостом і у ранньомодерний час. У середині XVII ст. він став центром сотні Чернігівського полку Української козацької держави. Натоді Любеч мав статус рангової маєтності чернігівських полковників, а згодом разом з навколишніми селами увійшов до складу так званого «гетьманського двору» І. С. Мазепи [11, с. 31; 12, с. 263].

Після поразки повстання І. С. Мазепи Петро І у грудні 1708 р. передав Любеч «с перевозом на Днепре Любецким и Лоевским, с озеры, с приселками всеми, к тому местечку надлежащими, с лесы и сенными покосы, с деревьями бортными и до борт потребными, и со всякими угодьи» чернігівському полковнику П. Л. Полуботку «в вечное владение» [17, с. 16–18].


Рисунок 1
— Г.П. Милорадович

Згідно з упорядкованою у 1724 –1725 рр. російськими офіцерами «Книгою пожиткам» репресованого натоді П. Л. Полуботка в Любечі йому належали два двори з житловими і господарськими будівлями. Один з них знаходився на Замковій горі, а інший на околиці містечка, на території колишнього посаду давньоруського часу [10, с. 80–82]. Після смерті П. Л. Полуботка Любеч перейшов у власність його нащадків — сина Я. П. Полуботка, онука С. Я. Полуботка та його удови А. С. Полуботок (у дівоцтві Леонтович) і, нарешті, правнучки С. С. Полуботок, яка у 1763 р. вийшла заміж за останнього чернігівського полковника П. С. Милорадовича [13, с. 9].

Сербський за походженням козацько-старшинський рід Милорадовичів, нобілітований царським урядом наприкінці ХVІІІ ст., залишив помітний слід у історії України. Його представники здобули численні маєтності на Лівобережній Україні й увійшли до складу соціально-політичної еліти Гетьманщини та Російської імперії загалом [18, с. 130–148; 19, с. 513–546].

Генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 рр. дозволяє скласти чітке уявлення про садибу П. С. Милорадовича в Любечі, яка дісталася йому «по жене его… в приданстве»: «В том местечку дом господский жилой, состоящей деревяной старой; в нем покоев шесть, на дворе людских изб четыре, амбаров три, конюшня одна, погреб деревяной походной один… При покоях, под горою, сад яблонной, под коим земли посевом на четверть; при дворе за конюшнею грядочной огород из садом небольшим на два четверичка. Просто дворових ворот огород из садом четверичков на два» [17, с. 117–118].

Після смерті С. С. та П. С. Милорадовичів Любеч успадкував їхній син Г. П. Милорадович (рис. 1), який виявився дбайливим господарем і розгорнув активну підприємницьку діяльність. З Любеча Дніпром він «сплавлял товары в Могилев, Шклов, Борисов, Кременчуг, торговал солью, хлебом, лесом» [14, с. 25–26]. Г. П. Милорадович перепланував містечко, побудував Преображенську та Успенську церкви і облаштував наприкінці XVIII ст. у Любечі «фамільне гніздо» чернігівської гілки родини Милорадовичів.

Після смерті Г. П. Милорадовича у 1828 р. Любечем володіла його удова О. П. Милорадович (у дівоцтві Кочубей), яка розподілила маєток між нащадками. Подальшу парцеляцію фамільної власності спромоглися зупинити старший син подружжя О. Г. Милорадович зі своєю дружиною С. Г. Милорадович (у дівоцтві Туманською). Вона, у свою чергу, після смерті чоловіка володіла маєтком у Любечі разом зі своїм старшим сином Г. О. Милорадовичем (рис. 2), який у 80-х рр. ХІХ ст. завершив внутрішньородинний перерозподіл земельної власності [16]. Саме він, граф, генерал-лейтенант, відомий громадський діяч та історик, надав фамільній садибі в Любечі завершеного вигляду.


Рисунок 2
— Г.О. Милорадович

Центром садиби був споруджений ще наприкінці XVIII ст. Г. П. Милорадовичем «большой, в один ярус, окруженный обширным двором с разыми красивыми строениями и вековыми тополями» дерев’яний будинок. Обабіч головного в’їзду до садиби з Базарної площі знаходилися дерев’яні Успенська та Покровська церкви — і не випадково, адже у заможних маєтках церква завжди була важливим елементом архітектурного ансамблю [22, с. 390–392]

Їхньою ровесницею була мурована Преображенська церква (єдина з усіх храмів Любеча, що збереглася досьогодні), на протилежному боці Базарної площі (рис. 3). До речі, саме у ній був облаштований родинний склеп, але з незрозумілих наразі причин він так і залишився порожнім.


Рисунок 3
— Спасо-Преображенська церква. Любеч

У липні 1898 р. на площі навпроти будинку Г. О. Милорадовича з його ініціативи за проектом М. А. Лаверецького було встановлено пам’ятник імператору Олександру ІІ — бронзове погруддя на п’єдесталі з чорного лабрадориту, з написом «Царю-Освободителю — благодарные граф Милорадович с крестьянами» [13, с. 23, 67, 78, 89–90] (рис. 4.)

Як відомо, поміщицька садиба другої половини ХІХ ст. являла собою не лише комплекс житлових, господарських і паркових споруд, а й особливим чином організований історико-культурний простір [2, с. 4]. Варто підкреслити і характерний для тогочасних садиб зв’язок житлових будівель з природним середовищем — великі вікна й тераси давали можливість милуватися мальовничими краєвидами [9, с. 363; 21, с. 7–9]. Усі ці риси були властиві й любецькій садибі Милорадовичів. Із заходу до будинку прилягав великий парк, «расположенный на склоне горы уступами», який поділявся «на верхний –английский, и нижний — плодовитый». З паркової тераси відкривався чудовий краєвид заплави Дніпра. «Под ногами, — із захопленням писав Г. О. Милорадович, — раскидывается нижний сад на отлогом скате горы, оканчивающейя рядом вековых тополей необыкновенной вышины и толщины; за садом далеко стелется луг, пестреющий озерами и пересекаемый извилисто Днепром. Луг окаймляется полосою лесов и сёл, утопающих в зелени дерев, а там взор, обнимая пространство в несколько верст, тонет в туманной синеве, как будто в море. Вид этот особенно бывает очарователен весною, во время разлива Днепра, когда весь луг превращается в огромное озеро, и в летний ясный день − вечером, перед захождением солнца, когда последние лучи его освещают эту великолепную картину своим красновато-золотым очаровательным светом …» [13, с. 67–68].


Рисунок 4
— Пам’ятник імператору Олександру ІІ. 1898 р.

Г.О. Милорадович, як і його сучасники — власники старовинних маєтків, усвідомлював значення своєї любецької садиби як пам’ятки історії, культури та природи. Він дбайливо доглядав розташовані у цій місцині рештки земляних укріплень і унікальну пам’ятку цивільної архітектури початку XVIII ст. — так звану кам’яницю П. Л. Полуботка (рис. 5).


Рисунок 5
— Кам’яниця П. Полуботка. Малюнок О. Сластіона. 1895 р.

На території садиби Милорадовичів знаходилися й автентична печера уродженця Любеча св. Антонія Печерського. Вона довгий час перебувала у занедбаному стані, аж поки у 1870 р. «старанием владельца графа Милорадовича и матушки его Софии Григорьевны … была раскопана и возобновлена» [24, с. 2]. У жовтні того ж таки 1870 р. був освячений «памятник у входа в пещеру преподобного Антония Печерского по плану архитектора и профессора Ефимова в виде входа в пещеру с двумя откосными стенами, посредине стена с окном в пещеру, над коим находится изображение преподобного Антония Печерского, держащего в руках свиток с надписью: «Господи, да будет на месте сем благословение Святыя Афонския горы». Под окном находится доска со следующей надписью: «Пещера пр. Антония Печерского, родившегося 983 году в городе Любече, выкопанная преподобным, в которой он и подвизался до отхода на Афон и основания Киево-Печерской Лавры. Памятник этот у входа в пещеру преподобного сооружен усердием С. Г. Милорадович и освящен 1870 года октября 4 дня» [25, с. 414–416]. Скласти уявлення про цю споруду дозволяє виконаний на замовлення Г. О. Милорадовича художником А. Ю. Архиповим малюнок, який було опубліковано в 1886 р. у журналі «Всемирная иллюстрация» [1, с. 14].

У 1894 р. Г. О. Милорадович здійснив реконструкцію цього меморіального комплексу: «Над входом пещеры в каменной стене вставлен образ пр. Антония Печерского во весь рост в металлической вызолоченной ризе; сама же пещера выложена камнем, и перед входом в неё образована площадка, бока которой убраны роскошными цветами. Напротив пещеры, немного ниже площадки, находится Антониевский колодезь, окруженный каменными столбами, поддерживающими над колодезем массивный купол, увенчанный сверху золоченым крестом» [24, с. 2]. У такий спосіб меморіал на честь Антонія Печерського набув завершеного вигляду, зображеного на світлинах, вміщених у книзі Г. О. Милорадовича «Любеч и его святыня», що побачила світ у Петербурзі в 1905 р. [13, с. 2, 72, 73].

Усе це сприяло формуванню особливого «музейного» бачення і сприйняття явищ матеріальної та художньої культури і зрештою зумовило відкриття дворянських парків для відвідувачів [9, с. 306]. Відтак, з ініціативи родини Милорадовичів у 1874 р. було започатковано «крестные ходы из всех церквей к этой пещере, и здесь бывает водоосвящение, молебен и служба пр. Антонию». У цьому дійстві зазвичай брали участь сотні місцевих мешканців і гостей Любеча [15, с. 831–832].

Г. О. Милорадович також опікувався любецькими церквами, надаючи їм кошти на ремонт та інші потреби. У 1901 р. він отримав «Благословение» Святійшого Синоду за пожертви на потреби Покровської та Преображенської церков [27].

Як слушно зазначають дослідники, дворянська садиба являла собою «культурне гніздо», своєрідний симбіоз музею, архіву та бібліотеки, адже в її стінах століттями нагромаджувалися історичні та художні цінності–картини, книги, родинні архіви, порцеляна, меблі, меморіальні речі [20, с. 7]. Такий характер мала і садиба Милорадовичів у Любечі.

Зокрема, у культурний побут дворянських садиб органічно входило образотворче мистецтво — передусім у вигляді фамільних портретів. При усьому розмаїтті фамільних галерей у їх формуванні спостерігались і певні закономірності. До складу таких зібрань зазвичай належали портрети персон імператорського дому, власників, їхніх пращурів і дітей, родичів та подекуди друзів [8, с. 29]. Усім цим критеріям цілком відповідала фамільна галерея Милорадовичів, яка частково зберігалася в Любечі. Вона складалася з майже

30 портретів російських царів, представників родини Милорадовичів, а також споріднених сімейств Полуботків, Кочубеїв, Туманських, Безбородьків та ін. [13, с. 72–73; 23, с. 5–8].

Слід зауважити, що господарська складова маєтку Милорадовичів — їхня Любецька економія була територіально відокремлена від садиби і знаходилися на околиці містечка на хуторі під назвою Сидорівка або Милорадово. Тут працювали парові млин і молотарка, а у 1892 р. було побудовано сучасний винокурний завод з ректифікаційним відділенням [13, с. 77]. Загалом Любецька економія Г. Милорадовича у 1905 р. складалася з 1,2 тис. десятин орної землі, 1,8 тис. десятин сінокосних луків і 3 тис. десятин лісу.

Г. О. Милорадовичу належав великий сад з розсадником плодових дерев і кущів. У впорядкованому на початку 80-х рр. ХІХ ст. звіті садівника В. Жураковського зазначено, що в ньому нараховувалося близько 2 тис. фруктових і декоративних дерев (у тому числі 83 карликові груші), а також понад 400 кущів агрусу й смородини [26, арк. 1–1 зв. без пагінації]. Значні прибутки Г. Милорадович одержував від власного лісового господарства.

Він також володів частиною Базарної площі з крамницями й пристанню на Дніпрі. Крім того, на початку ХХ ст. Г. О. Милорадович придбав маєтки Комаровичі й Головчиці у Мозирському повіті Мінської губернії.

Останніми власниками садиби й економії були удова Г. О. Милорадовича О. К. Милорадович (у дівоцтві Катеринич) та її старший син граф О. Г. Милорадович, які у 1919 р. емігрували з охопленої революцією країни.

Подальша доля садиби Милорадовичів у Любечі склалася драматично. Ще у 1917 р. звідти до Чернігова було вивезено бібліотеку, архів, пам’ятки мистецтва. Після встановлення радянської влади там було облаштовано Народний дім та книгозбірню, а також знайшла собі притулок комуна акторів-аматорів [5, арк. 10–10 зв.; 6, арк. 37–38 зв., 45–47]. Через недогляд обслуги і відсутність у Любечі пожежного обозу у ніч на 7 листопада 1920 р. будинок Милорадовичів повністю згорів — врятувати вдалося лише частину книг і «театральное имущество» [5, арк. 73]. І хоча у «Списку пам’яток культури по Чернігівській окрузі», впорядкованому в 1927 р., згадується «маєток Милорадовичів», насправді ж ішлося про розташовані неподалік старовинні храми [7, арк. 150–150 зв.]. Що ж до садибного парку, то станом на 1922 р. одна його частина, власне парк, «в котором имеются редкостные деревья», була призначена для «народных гуляний, устраиваемых «Просвітою», а сад площею 13 дес., в якому збереглася незначна кількість «фруктовых деревьев в разбросанном виде», орендувала місцева сільгоспспілка. У післявоєнний час на території колишньої садиби Милорадовичів було облаштовано сквер і споруджено селищний Будинок культури.

До наших днів збереглася тільки службова споруда, в якій спочатку було облаштовано готель, потім — бібліотеку, а нещодавно — Навчально-наукову станцію Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка.

Література

  1. Всемирная иллюстрация. — 1886. — № 911.
  2. Демина, Г. В. Мир дворянской усадьбы как зеркало жизни общества / Г.В. Демина // Вестник Московского университета. — Серия 8. История. — 1996. — № 6.
  3. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ф. Р — 187, оп. 1, спр. 25.
  4. ДАЧО. Ф. Р-597, оп. 2, спр. 78.
  5. ДАЧО. Ф. Р-594, оп. 1, спр. 586.
  6. ДАЧО. Ф. Р-594, оп. 1, спр. 609.
  7. ДАЧО. Ф. Р-65, оп. 1, спр. 620.
  8. Евангулова, О. С. «И в память на портрете я написал …» / О.С. Евангулова // Вестник Московского университета. — Серия 8. История. — 1996. — № 6.
  9. Каждан, Т. П. Русская усадьба / Т.П. Каждан // Русская художественная культура второй половины ХІХ века. Картина мира. — М. : Наука,1991.
  10. Книга пожиткам бывшего черниговского полковника Павла Полуботка и детей его, Андрея и Якова Полуботков // Чтения в Обществе истории и древностей российских. — 1862. — Кн. 3. — Смесь.
  11. Кондратьєв, І., Кривошея, В. Нариси історії Чернігівщини періоду козацтва: Любеч / І.В. Кондратьєв, В. Кривошея. — Київ, 1998.
  12. Кривошея, В. В. Українське козацтво в національній памяті: Чернігівський полк / В.В. Крівошея. — Київ : ДП “НВЦ « Пріоритети», 2012. — Т. 1.
  13. Милорадович, Г. А. Любеч и его святыня / Г.А. Милорадович — Санкт-Петербург, 1905.
  14. Милорадович, Г. А. Биографические очерки замечательных Милорадовичей / Г.А. Милорадович. — Чернигов, 1857.
  15. Милорадович, Г. А. День Преподобного Антония Печерского в Любече 10 июля 1883 года / Г.А. Милорадович // Черниговские епархиальные известия. — 1883. — № 15. — 1 августа. — Часть неофициальная.
  16. Милорадович, Г. А. Любеч, Черниговской губернии Городницкого уезда (местечко — бывший древний город ІХ века) / Г.А. Милорадович. — Киев, 1883.
  17. Милорадович, Г. А. Любеч, Черниговской губернии, Городницкого уезда, родина преподобного Антония Печерского / Г.А. Милорадович. — Москва, 1871.
  18. Милорадович, Г. А. Родословная книга Черниговского дворянства / Г.А. Милорадович. — Чернигов, 1901. — Т. ІІ. — Ч. 6.
  19. Модзалевский, В. Л. Малороссийский родословник / В.Л. Модзалевский. — Киев, 1912. — Т. 3.
  20. Охлябинин, С. Д. Повседневная жизнь русской усадьбы ХІХ века / С.Д. Охлябинин — М. : Молодая гвардия, 2006.
  21. Родічкін, І., Родічкіна, О. Старовинні маєтки України / І. Д. Родічкін, О. Родічкіна. — Київ : Мистецтво, 2009.
  22. Рузвельт, П. Жизнь в русской усадьбе: опыт социальной и культурной истории / П. Рузвельт. — Санкт-Петербург : Коло, 2008.
  23. Тарунцова, М. Портрети Червоної вітальні / М. Тарунцова. — Чернігів, 1930.
  24. Черниговские губернские ведомости. — 1894. — № 162. — 17 июля. — Часть неофициальная.
  25. Черниговские епархиальные известия. — 1870. — № 20. — 15 октября. — Часть неофициальная.
  26. Чернігівський обласний історичний музей ім. В. В. Тарновського, інв. № Ал — 506, спр. 3.
  27. Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського, інв. № Ал — 75.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.