Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Старообрядництво на теренах чернігівської єпархії у другій половині XVII – на початку XX ст.

Гейда Ольга Сергеевна, кандидат исторических наук, доцент, Национальный университет «Черниговский коллегиум» им. Т.Г. Шевченко.

Цікавість до проблеми старообрядницьких громад на території Чернігівщини значно зросла з кінця 90-рр. XX ст. Сучасні дослідники цього питання найбільше уваги приділяють з’ясуванню причин та часу появи старообрядницьких громад у регіоні, вивченню економічної діяльності, відносинам з місцевою адміністрацією (гетьманами, полковою старшиною та міщанами, єпархіальними архієреями. ігуменами монастирів), а також політиці уряду щодо старообрядницьких слобод. Більшість дослідників з жалем констатують погану збереженість та інформативну недостатність джерельної бази, що є серйозною проблемою для наукової розробки цього питання. Тому, виявлення нових джерел є актуальним завданням сучасних музейників та істориків. Оскільки, на сьогодні частина колишньої Чернігівської єпархії (Мглинський, Новозибківський, частина Стародубського та Суражського повітів) є територією Білорусі, співпраця дослідників наших регіонів значно збагатить джерельну базу та розширить можливості наукового аналізу.

Основний джерельний матеріал з історії старообрядницьких слобод Чернігівщини та Стародубщини був зібраний дослідниками другої половини ХІХ ст. Найбільш ґрунтовні праці з цієї проблематики належать викладачам Чернігівської духовної семінарії М. Доброгаєву, М. Лілеєву, Д. Скворцову. Доволі інформативними є численні публікації документів, присвячені статистичним даним про кількість старообрядницьких поселень в єпархії, діяльності старообрядницьких монастирів, місіонерській діяльності серед старовірів у місцевій церковній періодиці (часописах «Черниговские епархиальные известия», «Вера и жизнь» та урядовій газеті «Черниговские губернские ведомости»). Найновіші дослідження історії старообрядництва належать полтавському досліднику Ю. Волошину, чернігівськім вченим С. Мащенко, С. Акименко, О. Алгініну та С. Сергеєву, харківській дослідниці С. Голдіній та київському вченому С. Таранцю.

З кінця 50-х рр. XVII ст. старообрядці починають селитися на землях Стародубського, півночі Ніжинського та Чернігівського полків Гетьманщини. У Чернігівському полку переважна більшість слобод (Добрянка, Ардонь, Святська) були засновані на монастирських землях Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря. Слобода Радуль осаджувалась у рангових дачах чернігівського полковника, а Тимошкін Перевіз та Старі Бобовичі — стародубського, Марчихина Буда та Середина Буда на приватних землях. Землевласники Гетьманщини, зацікавлені у збільшенні кількості підданих, активно займались осадженням сіл і слобод у власних володіннях. При виборі території для поселень, крім суто практичних міркувань, могли діяти ще й певні ментальні установки, пов’язані з особливостями есхатологічної концепції старообрядництва.

Основними причинами переселення старообрядців на терени Гетьманської України був комплекс церковно-конфесійних (церковна опозиція до реформ патріарха Никона, толерантне ставлення до поліконфесійного населення Гетьманщині), економічних (поширення кріпацтва на теренах Московського царства, потреба місцевої еліти у заселенні вільних територій та збільшення кількості оподаткованого населення, розвиток торгівлі і підприємництва) та колонізаційних (намагання вилучити з підпорядкування гетьманської влади та закріпити північні сотні Стародубського та Чернігівського полків напряму за царською адміністрацією) чинників, які у комплексі і стали поштовхом до активного переселення старообрядців на територію Чернігівської єпархії.

Протестуючи проти перетворення на кріпаків, селяни втікали на околиці Московського царства і за кордон, в тому числі і на Чернігівщину. Процес закріпачення, пов’язувався селянством із знищенням «старої віри». М. Грушевський писав, що у другій половині XVII ст. скаржилися цареві дворяни з повітів Брянського, Карачівського, що багато їх людей і селян повтікали … до Новгород-Сіверська та Стародуба. Особливо активними такі переселення були у роки хлібних та мідних бунтів середини ХVII ст.

Подальші міграції старообрядців на Чернігівщину можна прив’язати до трьох подій церковного життя: часу до та відразу після Московського собору 1666–1667 рp., придушенням Соловецького повстання 1668–1676 р. та бунту Миколи Пустосвята 1682 р. Переселення відбувалися з наростаючою силою і в результаті призвели до виникнення, починаючи з часів наказного гетьмана Сіверського Д. Многогрішного (1668–1672 рр.) низки так званих розкольницьких слобод на території Стародубського і Чернігівського полків. Практика «заснування» слобод широко використовувалась протягом усього XVII–XVIII ст., адже надавала власникам право не сплачувати податки протягом 30 років. Саме тому цей тип осадництва був дуже поширеним, а слобідками часто називали навіть вже існуючі села. Тож, не усі новозаселені старообрядниками слободи були залюднені вперше. Переважна більшість з них мала давню історію.

Колонізація поширювалася і на початку ХVІІІ ст. за гетьманів І. Мазепи та І. Скоропадського Оселення цих слобод відбувалося здебільшого з дозволу місцевих державців (як старшини, так і монастирів, зокрема Києво-Печерської Лаври), які сподівалися по закінченні терміну пільг (пересічно 8 років) перетворити старообрядців на своїх підданих. Показово, що релігійна ворожнеча не заважала настоятелям православних монастирів видавати осадні листи старовірам. Відмінності у віровченні відступали на другий план перед економічними інтересами — необхідністю збільшення кількості підданих. Для заохочення переселенців вони звільняли їх від сплати податків і повинностей на п’ятнадцять років [4, c. 47–51]. Після поразки повстання І. Мазепи, у політику влади, щодо старообрядців вступає доцільність повзучої колонізації прикордонних регіонів Гетьманщини. Указ Петра І від 1716 р. легалізував становище старообрядців у Гетьманщині та затвердив їх права та володіння. Збагачення слобод і незалежність їх від місцевих державців і гетьманської влади викликало спроби репресій з боку останньої. Гетьман І. Скоропадський у 1716 і 1719 рр. заборонив старообрядцям торгувати на теренах Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити старовірів з України [4, с. 63–81].

В результаті такої протекціоністської політики, кількість старообрядницького населення на території Чернігівської єпархії невпинно зростала. Так, за переписом 1715–1718 рр. у сімнадцяти слободах північної Гетьманщини зафіксовано 377 дворів «ґрунтових розкольників» (тих, що мали землі), 159 «бобильських» хат і 50 «пустих», тобто загалом орієнтовно 3,5 тис. осіб. Данні переписів засвідчують подальше збільшення кількості мешканців слобод. Зокрема, на 1729 р. кількість старообрядницького населення становила 5 160 тис. осіб, у 1736 р. — вже 6 324 тис. осіб, а у 1761 р. дорівнювала 10 871 тис. чоловік [12; 18, с. 34]. У звіті Чернігівського губернатора за 1879 р. послідовників старої віри нараховувалось 56 976 тис. Перепис населення 1897 р. зафіксував проживання на території Чернігівської губернії

43 615 тис. старообрядців. За даними Синоду старообрядців на Чернігівщині було у 1899 р. 80 000 тис, а у 1902 р. — 72 433 тис. [6]. Ще одним джерелом статистики є місіонерські розвідки. По даним секретаря місіонерського відділу Братства св. Михайла князя Чернігівського Д. Скворцова на 1900 р. у Чернігівській єпархії мешкало 62 385 тис. старовірів. У кожному посаді існувало по кілька молитовних будинків, та чотири старообрядницькі скити [6, с. 149]. Суттєва різниця у джерелах пояснюється неефективністю місіонерської діяльності, що проводила церковна влада, свідомою підтасовкою статистичних даних, для формування у вищих духовних властей не відповідного уявлення, щодо активності процесу навернення до лав «єдиновірської церкви», а також відмовою старовірів приймати участь у будь яких державних програмах через особливості їх відношення до владних інституцій.

Інтенсивність заселення старообрядцями новий територій та приріст населення слобод напряму залежала від політики світської та духовної влади. На перших порах заселення було малочисельним, але активно підтримувалося місцевою церковною владою. Потурання переходам з боку церковних властей регіону зафіксовано у джерелах ще з 1664 р. за кілька років до Московського собору. Землевласник Семен Софонов подав скаргу московському царю на чернігівського єпископа за приховування його біглого селянина Варварова. Останній підірвав будинок господаря, в якому загинула сім’я Софонова, а сам він залишився калікою. Проте, єпископ Лазарь Баранович не тільки не видав втікача, але й просив царя дозволу записати останнього в єпископські селяни. Даний факт можна пояснити з одного боку відгоміном мідного бунту 1662 р., з іншого — зацікавленістю церковних властей регіону у переселеннях. У листі чернігівського архієпископа Л. Барановича до ігумена Київського Михайлівського монастиря Феодосія Софоновича датованого 1666 р., задеклароване навіть доволі толерантне ставлення до «розколу». Л. Баранович називає старовірів прочанами, які ще можуть повернутися зі своїх хибних шляхів в лоно церкви [1; 22, с. 64].

У другій половині 70-х рр. XVII ст. щодо старообрядців, котрі оселилися на території Чернігівської єпархії, з боку церковної влади почали застосовуватись місіонерські дії. Підтвердження цьому знаходимо у листі того ж таки Л. Барановича стародубському наказному полковнику Михайлу Рубцю (писаному у червні 1676 р.). У посланні зазначалося, що єпископ направив до розкольників слободи Деменцевскої священика о. Сіомашка, який вилучив у них церковні книги старого друку. Проте, вже у липні 1676 р., вони були повернуті старообрядцям стародубським священиком Іаковом Хапчинським [1].

Згідно з «Историею бегствующих священств», укладеною старообрядцем-безпоповцем Іваном Алексєєвим 1755 р., у 1667 р. дванадцять купецьких сімей з Москви під керівництвом священика церкви Всіх святих на Кулишках Кузьмою з дозволу полковника Григорій Коровки-Вольського оселились в Стародубі, заснувавши слободу Понурівку (Стародубський полк, потім Мглинський повіт Чернігівської губернії) [10, с. 3–7]. Оскільки в Стародубі старообрядці з селян вже проживали, то заснування нових купецьких слобод знаходило підтримку серед єдиновірців. За короткий строк так виник ряд міщансько-купецьких старообрядницьких слобод. Біглий священик Стефан заснував слободу в Золочеві, а потім Митьківку, названу за ім’ям його сина Дмитра. Далі виникають Білий і Синій Колодязі, Замишев, Деменка, Зибка (Новозибків), Радуль, Лужок, Тимошкін перевіз, Старі Бобовичі [11, с. 17].

За правління цариці Софії ріст слобод загальмувався. Після 1682 р. стародубському полковнику Семену Самойловичу та чернігівському архієрею Л. Барановичу було наказано силою чи ласкою обернути усіх старовірів у православ’я. Запроваджені репресивні заходи змусили частину старообрядців емігрувати до Речі Посполитої та Литви. Місцеві магнати заохочували ці переселення, надаючи пільги старовірам. Жителі Понурівки, зокрема, перебралися у володіння Мозирського старости Халецького, де на острові річки Сож, на кордоні з Україною, створили слободу Вєтка, яка стала одним із центрів старообрядництва. Відзначимо, що емігрувала в основному міщансько-купецька частина старовірів. Селянська ж частина, не маючи грошей для переїзду, змушена була лишитись у Стародубі, сховавшись від переслідування у лісах.

Цікаву інформацію про взаємовідносини місцевої української та польсько-литовської влади зі старовірами знаходимо у записах стародубського протоколу від 1683 г. «Марта 1 дня пред нами, урядом местным ставши лично Феодор Иванов из слободы Понуры объявил: войт той слободы Иван Феодоров судил Феодора Антонова и Дмитрия и взял 60 коп; с ведома ли это уряда? Девку отдали с слободы этой в слободу Халецкую, заграницу и за эту девку взяли куфу горелки, неизвестно, по чьему указу? У Максима хотели насильно отнять девку Соломониду и Федота хотели женить насильно, причем взяли пуд меду. Федор прибавлял просьбу, чтобы не платить всему селу за то. У него самого хотели взять рублей двадцать как будто присланные с Москвы: он отвечал, а есть на то уряд в городе. Но за то, что сослался на уряд, его Феодора били без всякой вины. Приказано записать это до расправы». Чи була реакція на скарги — невідомо. Та інший документ, що характеризує зворотний бік відносин: «Июня 28 д. пан Григорий Буян, стародубский лавник, жаловался на Василия Иванова: с Шванденком вечером разговаривал он в с. Дедове, а ночью украдены из винницы два казана; при розыске о покраже найден нож и о том объявили. Сын Наума москаля сказал: это нож Василиев, я с ним вместе в лесу резал этим ножом хлеб и лутошки. Когда привели Василия к допросу: он не сознаваясь ни в покраже, ни в том, что нож его, говорил: не знаю — и не ведаю. Пан Григорий на это упорство сказал в глаза Василию: хотя бы и не было ножа, и без того вы с Шванденком люди подозрительные. Ты знаешь, что украл ты платок у Лаптенка, а у Хорунжой Васильевой жена твоя украла платье; у меня ты тайно перетаскал со двора четверть мекины. Стали допрашивать Василия о мякине — брал ли ее у пана Григория? Он принужден был сознаться и сказал, что за то рубил два дни дрова»[8, с.81–82].

У 1714 р. Петро І видав низку указів щодо малоросійських старовірів. Київському генерал-губернаторові князю Д. Голіцину наказувалось спільно з гетьманом І. Скоропадським створити комісію для перепису старообрядців. Основною метою перепису було збільшення за рахунок старовірів кількості оподаткованого населення. Комісари мали з’ясувати, де, у чиїх володіннях і в якій кількості вони оселились та внести їх у реєстр подвірно. Питання про повернення старообрядців на місця попереднього проживання не порушувалось, навпаки — цар наказував залишити переселенців там, де вони осіли. Однак, ці укази неминуче зачіпали інтереси української шляхти, бо наголошували на невтручанні старшини в життя місцевих спільнот старовірів: Ті землевласники, які дозволили заснувати старообрядницькі слободи у своїх володіннях, зазнали суттєвих збитків — вони втратили не лише підданих, а й землі. Серед постраждалих були представники досить відомих старшинських родів Гетьманщини: Борознів, Зінченків, Миклашевських, Рубців, Чорнолузьких та ін. Чи не найбільших збитків зазнав стародубський полковник Лук’ян Жоравка, адже частина поселень була заснована у маєтках, даних йому «на ранг». Такі дії царської адміністрації викликали вороже ставлення до старообрядців з боку гетьманської влади та місцевих поміщиків, яке зберігалось протягом усього XVIII ст. і відобразилося навіть у відомому полемічному творі «Історія Русів» [16, с. 232]. Населення слобод швидко збільшувалося, виникли нові старовірські поселення та скити. Так заснувалися Климово (1708), Чуровичі, Городище (1709). На початку другого десятиліття XVIII ст. виникли ще три слободи на території Стародубського полку. Православна церква прагнула привабити старообрядців на свої землі, щоб повернути їх до православ’я і мати прибуток. Так, у 1706 р. на землях Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря старовіри заснували слободу Добрянка. У 1711 р. на землях Києво-Печерської лаври виникла слобода Ардонь Чернецкая, а у 1714 р. — Свяцька.

Указ 28 лютого 1722 р. знову наказував переписати старообрядців, оцінити їх майно, визначити прибутки і суворо дотримуватись принципу обкладення подвійним податком. В указі говорилося, що «незаписанных раскольников, от платежа укрывающихся доправить за годы недоплаченные, отдать их к наказанию суду гражданскому, а кто обратился, принять к церкви и неоплаченное оставить». Стурбована тим, що старообрядці вербують серед православних своїх прихильників та кількісно зростають, православна церква розгорнула місіонерську діяльність, яку очолив учень нижегородського єпископа Питирима Йосип Решилов. Під його керівництвом за згодою Синоду у 20-і рр. XVIII ст. було здійснено місіонерську поїздку на Стародубщину. Архієпископ Чернігівський Іродіон Жураковський, благословивши Решилова на місіонерство, дав йому двох помічників: протопопа Федора Підчурського та настоятеля Каташинського монастиря Олександра. Решилов визначив місця руху старообрядців: Радуль, Любеч, Добрянка, Злинка, Лоєвський перевіз, Тимошкін перевіз і просив місцеву владу, «чтобы по указанным трактам повелено было поставить крепостные заставы» [14]. Про результати роботи місцевого духовенства свідчить указ Синоду від 1723 р. на ім’я чернігівського єпископа Іродіона Жураковського. В указі зазначалося, що впродовж 1720–1722 рр. було обернено в православ’я сорок одну людину. Проте слід мати на увазі, що до цього числа входили лише старці і стариці, тобто лише ті, хто сповідував чернечий спосіб життя. У вищезгаданому указі зазначалося, що всіх майбутніх виявлених стариць місцева церковна влада мала відсилати до Глухівського Успенського дівочого монастиря. Старців же мали направляти в один із монастирів, що належали безпосередньо Синоду. Крім того, центральна духовна влада видала суворі інструкції щодо утримання даного контингенту в монастирях. За указом Синоду від 1722 р. обернені старці мали провести в монастирі в обов’язковому порядку три роки, а стариці перебувати там до п’ятдесятирічного віку, після чого вони мали право залишити монастир або прийняти постриг[1]. Ілюстрацією зменшення старообрядницького населення на території Стародубського полку на початку XVIII ст. є данні «ИСОЧЕ»: «в Демьянках стали селиться раскольники, может быть, перешедшие сюда из Понуровки, но, как видно, и отсюда они были вытеснены, так как в 1723 г. их здесь оставалось только три двора. В сем же селе 3 двор раскольников; сии все грунтовие и велми можние, а селу жодной помощи не чинят»[8, с. 195].

Уряд Анни Іоанівни був настроєний рішуче, бо втечі кріпаків до старообрядницьких скитів і слобод стали нестерпними для власників. Царський указ від 4 вересня 1735 р. наказував усіх старообрядців «мирського чина», що увійшли в Україну «из-за польской границы и даже получивших уже землю, разослать по их прежним местожительствам под конвоем, оселивши их там наблюдать, чтобы не распространяли раскол».

Заходи уряду Катерини ІІ по ліквідації залишків автономії Гетьманщини відбилися і на становищі старообрядницьких поселень. «Государеві описані малоросійські розкольницькі слободи» припинили існувати. Зі створенням намісництв Волосна контора, як спеціальний орган управління, була ліквідована. Усі слободи Стародубського полку увійшли до складу Новгород-Сіверського, а Чернігівського — (Добрянка і Радуль) відповідно до Чернігівського намісництва [12; 4, с. 75–81].

На початку ХІХ ст. Синод вдався до впровадження «перехідної церкви» — єдиновірської. Офіційно єдиновірство було введено у 1800 р. Наприкінці 20–30-х рр. ХІХ ст. було заборонено будувати й відновлювати молитовні будинки, старообрядницькі наставники позбавлялися права переїжджати з одного повіту до іншого та здійснювати треби, православні священики суворо каралися за перехід у розкол [7].

За наказом Миколи І до Чернігівських посадів і слобод була направлена спеціальна місія для зміцнення єдиновірства. Ця місія складалася з ієромонаха Високівського єдиновірського монастиря та чотирьох досвідчених священиків. Результатом їх діяльності було прийняття у 1842 р. до православного відомства на правах єдиновірства Малиноостровського старообрядницького монастиря, який знаходився у Новозибківському повіті. В офіційних джерелах зазначалося, що ця подія відбулася «за добровільної згоди ченців». Але з опрацьованих С. Голдіною документів видно, що не все проходило так спокійно. Зокрема, у 1844 р. Комітет міністрів розглядав справу про опір групи старовірів Чернігівської губернії перетворенню Малиноостровського монастиря на єдиновірський. Найактивніші учасники цієї акції отримали досить суворі вироки: п’ять осіб мали бути відправлені солдатами в окремий Кавказький корпус, а у випадку непридатності до військової служби — вислані на поселення у Закавказький край. Шестеро осіб відбували двомісячне ув’язнення зі встановленням за ними надалі суворого поліцейського нагляду. Деякі з них повинні були також відшкодувати монастирю матеріальні збитки. У 1845 р., проїжджаючи через посад Добрянка Городницького повіту Чернігівської губернії на шляху до Києва, цар Микола І наказав збудувати там єдиновірську церкву до його повернення. Храм звели менше, ніж за місяць, у церемонії освячення брав участь імператор зі спадкоємцем. Ця подія сприяла переходу частини старообрядців довколишніх посадів до єдиновірства. Зазначалося, що 1846 р. єдиновірські богослужіння відбувалися вже у Новозибкові, Злинці, Клинцях, Климовій, Єліонці, Чуровичах, Шеломах, Митьківці. У 1848 р. єдиновірським став Покровський монастир, розташований у Новозибківському повіті поблизу с. Митьківки. 1850 р. на єдиновірський перетворено Климівський Казанський жіночий монастир. Успіхові урядових заходів мало сприяти і запровадження єдиновірських шкіл, де вивчення Закону Божого здійснювалося за книгами старого друку. Проте наприкінці 50-х і на початку 60-х рр. ХІХ ст. спостерігаємо дещо іншу ситуацію. На цей час близько половини неофітів відійшли від єдиновірства. Деякі з них, наприклад, виконували треби у старообрядницьких церквах, а потім купували у духовенства свідоцтва про вінчання чи хрещення дитини у єдиновірському храмі. Більше того, частина священиків-єдиновірців перейшла до старої віри. Показово, що «царська» церква в Добрянці була спалена.

У 1863 р. у Чернігівській єпархії нараховувалося лише 5 912 єдиновірців (з 44 тис. старовірів). Отже, можемо констатувати, що єдиновірство не набуло великого поширення серед старовірів нашого регіону. У 1850-х рр. вийшли також урядові розпорядження, які мали на меті схилити до єдиновірства купецтво, тобто завдати удару по найзаможнішій частині старообрядництва і позбавити його своїх благодійників. Крім того, влада всіляко обмежувала участь старовірів у місцевому самоврядуванні [7].

У другій половині ХІХ ст. з метою активізації місіонерської діяльності серед неправославного населення Синод ініціював створення мережі церковних братств. Незабаром, у 1888 р. при Свято-Михайлівській церкві Чернігівської духовної семінарії було засновано Братство святого Михайла, князя Чернігівського. Братство проіснувало 39 років (1888–1917 рр.) та стало центром вивчення та збереження пам’яток старообрядництва на Чернігівщині. У 1899 р. Рада Братства з ініціативи викладача семінарії Д. Скворцова ухвалила «просить духовную консисторию предписать отцам благочинным доставить сведения о расколе и сектанстве в их округах, на основе разработанной программы». На підставі зібраних у такий спосіб відомостей було впорядковано «Историко-статистическое обозрение современного старообрядческого раскола в Черниговской епархии». Ці матеріали і на сьогодні становлять неабиякий науковий інтерес для дослідників. Крім того, у 1916 р. при Братстві було створено Єпархіальний місіонерський музей, у якому концентрувались письмові та речові пам’ятки, що характеризували життя, побут та основні ідеї віровчень неправославних релігійних громад Чернігівщини, у тому числі старообрядців. Розміщувався музей на третьому поверсі Миколаївського єпархіального дому у Чернігові. Нажаль, жодного опису колекцій цього новоствореного музею не збереглося, а його експонати безслідно загинули у вирі революційних подій на початку ХХ ст. [5]

Якщо говорити про інші колекції, то слід згадати цікаву збірку старообрядницького іконопису, яку було описано В. Фальковським під час підготовки до проведення XII Археологічного з’їзду у Харкові [15]. Слободи були й центрами друкарства та шкільництва. Найбільш відома з старообрядницьких друкарень — Клинцівська — офіційно діяла з 1781 по 1788 рр. Перший опис двадцяти шести стародруків цього видавництва було укладено Д.А. Бочковим, тоді іще студентом Чернігівської духовної семінарії у своїй праці «Опыт хронологической росписи книг старопечатных, изданных в пределах Черниговской епархии» 1908 р.

Чимала колекція старообрядницьких рукописів зберігалася і у бібліотеці Чернігівської духовної семінарії. М. Лилеєв у передмові до своє праці зазначав, що «по введении в курс семинарских наук истории раскола, значительное число рукописей, отобраных у раскольников административным порядком, также было передано в семинарскую библиотеку как пособие для изучения истории раскола» та констатував, що цей підрозділ бібілотеки був найцікавішим [9, № 107, 108, 126].

Також, чимало артефактів з історії старообрядництва, зберігається сьогодні у фондах Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського. Тут представлено стародруковані книги та рукописи: нотні збірки крюкового письма, псалтир клинцівського друку 1787 р., чернецький требник 1639 р. видання, який має покрайні записи про його використання старовірами посаду Медведове Новозибківського повіту, арифметику Леонтія Магницького, що належала купцю посаду Вороньки, рукописні старообрядницькі збірки «Цветники» [17].

Про масштаби церковного будівництва старообрядців на теренах Чернігівської єпархії говорять статистичні данні. Ще у 1768 р. вийшов указ про заборону старообрядцям будувати церкви і каплиці, У 1778 р. цей указ було підтверджено. Та ці накази практично не виконувались, про що свідчить велика кількість старообрядницьких церков, каплиць і монастирів Чернігівщини, котрі почали особливо активно будуватися з другої половини XVIII ст. Загалом на всій території Чернігівської єпархії у першій половині ХІХ ст. нараховувалося дев’ять старовірських монастирів: шість чоловічих і три жіночих, які зосереджувалися на території Новозибківського, Суразького та Городнянського повітів. Упродовж 1847–1857 рр. у Чернігівській єпархії було закрито сім старообрядницьких монастирів і сорок два храми. У 1900 р. в Чернігівській губернії діяло сорок вісім старообрядницьких церков і молитовних будинків.

Коротко згадаємо найбільші старообрядницькі поселення Чернігівщини. Добрянка нині селище міського типу Ріпкинського р-ну Чернігівської області з населенням 2,8 тис. осіб (2016 р.). Заснована 1706 р. на землях Троїцько-Іллінського монастиря жителем м. Бєлєва Онисимом Федоровичем Софроновим. У 1706 р. в Добрянці проживало дванадцять сімей з м. Бєлев, Калуга, Вороніж, Сосниця. У 1729 р. (за переписом капітана І. Брянчанінова) у Добрянці дев’ятнадцять дворів з них шістнадцять старообрядницьких. Більшість жителів піддані Вишневецьких та Сапег.

В «Историко-статистическом описании Черниговской епархии» знаходимо цікавий опис слободи: «Местность извеcтна в настоящее время под названием Добрянской и Ярыловичской казенных лесных дач, принадлежала некогда Черниговскому Троицкому Ильинскому монастырю и настоятелем этого монастыря, архимандритом Варлаамом Васильевичем отдана была раскольнику Онисиму Феодоровичу, на праве арендного пользования, под заведение на ней слободы, по следующему осадному листу или контракту: «Варлаам Васильевич Православный Архимандрит Свято-Троицкий Ильинский Черниговский. Позволивше мы заведенной быти слободе на грунте монастыря нашего Свято-Троецкого Ильинского Черниговского, за Горностаевкою селом нашим монастырским, пану Онисиму Феодоровичу и с его товарищи, людем Великороссийским, которому из них всякому зостаючему осести господареви, пляцу ку мешканью на сорок сажен заняти позволяем и на том занятом себе пляцу чотыри годы свободно, безо всякого датку житии для своего пожитку як поля розробляти ку поханью, так теж и сеножати заимовати не возбраняем, по чотырех зась (же) годах всяк там зостаючий господарь от своего пляцу, на яком мает оставати должен будет на всяк год податку ку святой обители по три копы (1 р. 50 к.) давати, а за тым датком свободны уже от всякой панщины мают быти теды. Тое наше позволенье и постановленье для достовернейшей певности сим нашим подписом руки Нашей власной и при звыклой монастырской печати подтверждаем писаньем. Дано в монастыру Свято-Троецком Ильинском Черниговском Року 1706 Апреля 1» [3, с. 17; 11]

У 1754 році всі розкольницькі слободи були доручені в управління особливим чиновникам-управителям. Першим з них в малоросійських слободах був Морозов. Під час його управління стояв у Добрянці Казанський драгунський полк, який 1754 р. побудував тут для себе православну церкву. У 1757 р. Синодом наказано було Преосвященному Іраклію єпископу Чернігівському визначити до деяких слобод Чернігівської єпархії православних священиків і в Добрянку був визначений тоді священик Антоній Матвєєв. Чи довго він прожив у Добрянці, невідомо, але у 1767 р. церква, побудована в Добрянці Казанським драгунським полком стояла вже пусткою і без іконостасу.

Автор опису Чернігівського намісництва О. Шафонський подає цікавий опис Добрянки: «раскольницья слобода Добрянка на большой дороге из Чернигова в Могилев лежит. Сия слобода в начале сего столетия беглыми из Польши и Великороссии крестьянами на дачах Троицко-Иллинського Черниговского монастыря населена. С 1783 г учреждена в ней ратуша. До 1784 г. находилась тут таможня, а до присоединения Белой Руси к империи Российской была в ней пограничная застава. В сей слободе раннего строения считается церковь деревянная одна, при которой в немалом числе выстроенных келиях живут раскольничьи монахи и монахини и составляют монастырь. Путевой дворец деревянный. Обывательских купеческих домов 251, крестьянских 314 хат. Торговых лавок 54. Купцов 214 муж. и 198 жен. Обыватели сей слободы упражняются более в промыслах и ремеслах, нежели в хлебопашестве. Купцы ездят в Кенигсберг, Гданск, Варшаву, Бреслав и Лейпциг с табаком, мылом, пушным товаром, юфтою. Привозят оттуда шелковые, бумажные и другие красные товары, разные вина, гданскую водку и по всей Малой России по ярмаркам продают. Другие, покупают в Белоруссии чистый деготь и смолу, и по степным местам особливо в Харьковской губернии развозят, а оттуда привозят соль, вялую рыбу, шерсть овечью, сало баранье, лошадей, и в Белоруссию продают. Между ними есть многие плотники, каменщики, кирпичники, кожевенники и другие всякие мастеровые, которые по всей Малой России работают. В этой слободе сделана тамошним жителем мельница о трех поставах без плотины. Сверх того, заведены три завода мыльные и два кожевенные. При слободе главный форпост с 4-мя избами, 2-мя конюшнями и 2 сараями; 2 избы для караульных казаков на самой границе и форпост в урочище Черноборском с 1 избою и конюшнею. К ратуше Добрянской приписана раскольничья же слобода Радуль. В которой купцов муж 99, жен 107, мещан 122 муж и женщин 152 души» [23, с. 318–320].

У Добрянці У ХІХ — на початку ХХ ст. існувало вісім церков: Дмитра Солунського 1691 р. побудови, пізніше перебудована перебудована, деревяна 1754 р., церква Похвали Пресвятої Богородиці та святої мучениці Параскеви, обидві освячені в 1790 р., Преображенська — 1845 р., Миколаївська камяна 1850 р. та Різдва Богородиці 1905 р. Ю. Волошин припускає, що саме біля Добрянки був заснований перший старообрядницький монастир на Чернігівщині, куди у 1717 р. з-за польського кордону прийшов чернець Сергій з братією, які до кінця осені збудували вісім келій, трапезну, заготовили деревину на будівництво каплиці. За рапортом справника 1835 р. у монастирі перебувало 10 монахів і 50 монахинь. У рапорті за 1846 р. Добрянський монастир значиться вже як жіночий, де жило 147 монахинь і при ньому була каплиця.

1772 р. у Добрянському форпості було видано паспорт Омеляну Пугачову. Під час перебування в карантині Пугачов був частим гостем у добрянських купців-розкольників Кожевникова і Крилова. Навіть допомагав Кожевникову будувати баню і виконував торгові доручення.

У сучасній Добрянці існує музей старовірів. Це приватна колекція Сергія Олексійовича Коноваленка. Серед експонатів: одяг, книги, посуд, картини, рушники. Деякі речі датовані XVII–XVIIІ ст. (наприклад жетон, що засвідчував сплату податку на бороду) та більшість датується ХІХ ст. Найцікавіші з них, старообрядницькі ікони, рушники, рукописні Псалми з покрайніми записами «Сии псалми купца второй гильдии Петра Амелянова сына Калашника писаны со дня Адама февраля 1861 года. Писал сии псалмы добрянский мещанин Андрей Поликарпович Москвичёв». Також у колекції представлено порцеляновий посуд Кузнецовського заводу та самовари ХІХ ст., ялинкові прикраси, ляльки.

Радуль — селище міського типу Ріпкінського району Чернігівської області, з населенням 526 жителів (2016 р.). Маєтність бояр Любецького староства Зарецьких (Зарецьких-Зенковичів). У 1621 р. за військові заслуги король Сигізмунд ІІІ надав с. Радуль з «плацем» до маєтностей Чернігівському замку. У літературі поширене твердження, що село заснував у 1708 р. виходець з с. Ковенки Глухівського повіту старовір Філіп Іванович Костилєв. Село згадане у документах на купівлю грунтів Павлом Полуботком. У 1723 р. за Полуботками було у селі лише шість підданих. Інші мешканці села — старообрядці, займалися промислами, риболовлею, а також продажем риби, олії. За Румянцевським описом у володінні удови Анастасії Полуботок було 11 хат, за старообрядцами — 55 дворів.

У другій половині XVII–XVIII ст. у Радулі був один із козацьких спостережних пунктів, який охороняв міждержавний кордон з Великим князівством Литовським. У районі Радуля існувало кілька прикордонних форпостів, на яких кордон охороняли військослужбовці Чернігівського козацького полку, а згодом — Чернігівського карабінерського полку. Існувала Покровська дерев’яна церква 1869 р.

Середина Буда — місто районного підпорядкування Сумської області, центр Середино-Будського району. Колись у складі Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, з населенням 7500 осіб. З 1668 р. населений пункт у складі Новгород-Сіверської сотні Стародубського полку. У 1689 р. гетьман Іван Мазепа надав Середину-Буду у власність Андрію Гамалії. На початку XVIII ст. Середина-Буда перейшла в розряд рангових сіл.

За данними скарги 1718 р. — належала О. Меньшикову У 1835–1836 рр. офіційна статистика налічувала тут 227 старообрядців. Тут існували старообрядницькі дерев’яний Успенський і кам’яний Троїцький храми 1747 р. По документах відомий старообрядницький священик Успенського храму Захарій Костенич, якого 1878 р. перевели з Різдво-Богородицького храму слободи Митьковки. У другій половині XVIII ст. містечко стало значним торговим центром з розвинутими промислами, зокрема винокурінням. Великий винокурний завод на 48 котлів належав К. Розумовському. Широко велася торгівля хлібом, пенькою, конопляним маслом, рибою, м’ясом. Після ліквідації полкового устрою містечко ввійшло до складу Новгород-Сіверського намісництва, потім — Малоросійської губернії, Чернігівської губернії.

Марчихина Буда — село Ямпільському районі Сумської області. Колись Глухівського повіту Чернігівської губернії, знаселенням 1161 чк. Перша датована згадка про село належить до 1660 р. В Марчихиній Буді старообрядці оселилися з 1713 р. (18 сімей — бл 100 осіб). У подальшому їх число зростало 1790 р. — 203, 1827 р. — 378 чк. З 1770 р. діяли два православних храми — Миколаївський та Іванівський. У 1817 р. безпопівська старообрядницька громада облаштувала свій молитовний дім з колокольнею. У 1824 р відбувся конфлікт між старообрядцями і місцевим священиком Симеоном Корсуном. Він разом з засідателем Глухівського нижнього суду Крамаренко і повітовим стряпчим Хиновським у старообрядницькому молільному домі «шумя без благопристойности и почтения к изображению божественных Ликов, и имевшеюся в руках его палицею поразбивал пред иконами большия ставники, а после сделавши деревянный ключ, способствовал тем чиновникам к отпертию замков от сундуков, где хранились свечи и деньги, и затем разоривши, одним словом, и забравши книги, обратился неизвестно куда, чем нанёс как изображению Святыне непочтительность, равно и всему нашему обществу нестерпимые обиды» — писали старообрядці єпископу Чернігівському і Ніжинському Лаврентію (Бакшевскому) [8, с. 359]. Конфлікт тривав і надалі. Через чотири роки церква згоріла разом з 80 дворами старообрядців, крім того їм було заборонено надалі селитися у Буді. Більшість сімей переселено у сусіднє село Родіонівку. У першій половині XIX ст. в Марчихиній Буді і сусідніх селах Родіонівка і Тулиголови проживало близько трьох сотен старообрядців. Відомі факти проживання окремих сімей і груп старообрядців у Сумах, Ромнах, Ніжині, Березному, Сосниці та Конотопі.

Література

  1. Акименко, С. Православна церква про старообрядців Чернігівської єпархії (друга половина XVІІ — перша половина XVІІІ ст.) / С. Акименко // Сіверянський літопис. — 2010. — № 1. — С. 18–19.
  2. Акименко, С. Старообрядницькі монастирі на Чернігівщині / С. Акименко // Сіверянський літопис. — 2009. — № 2. — С. 49–53.
  3. Алгинин А. Корни: Очерки по истории руських старообрядческих слобод Добрянки и Радуля / А. Алгинин. — Чернигов : РИК «Деснянська правда», 2006. 
  4. Волошин, Ю. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у ХVІІІ ст. Історико-демографічний аспект / Ю. Волошин . — Полтава: АСМІ, 2005.
  5. Гейда, О. Краєзнавча та просвітницька діяльність Братства святого Михайла при Чернігівській духовній семінарії / О. Гейда // Три століття гуманітарної та педагогічної освіти в Чернігові: від колегіумі до університету. — Чернігів, 2001. — С. 61–65.
  6. Голдіна, С. До питання про чисельність старообрядців Лівобережної України у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. / С. Голдина // Українській селянин. — 2008. — Вип. 11. — С. 148–150.
  7. Голдіна, С. Єдиновірство як засіб боротьби влади зі старообрядництвом у 40–60 рр. ХІХ ст. (на матеріалах лівобережної України) / С. Голдина // [Электронный ресурс]. — Режим доступа http://istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/ issues/18/18 /goldina.pdf
  8. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов : губернская типография, 1873.
  9. Колекція кириличних стародруків із зібрання Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського. Каталог. / Упорядники С.О. Половникова, І.М. Ситий. — Київ, 1998.
  10. Лазаревский, А. Описание старой Малороссии / А. Лазаревский. — Т. 1. — Полк Стародубский. — К., 1888. — С. 440 — 465.
  11. Лилеев, М. Из начальной истории раскола в Стародубье. — Киев, 1889.
  12. Лилеев, М. Новые материалы для истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII–XVIII вв. — Киев, 1893.
  13. Лилеев, М. Описание рукописей, хранящихся в библиотеке Черниговской духовной семинарии. — Санкт-Петербург, 1880.
  14. Мащенко, С. Любов до мудрості і віра / С. Мащенко. — Чернігів : “Чернігівські обереги”. — 2006 // [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://goodidea. moy.su/Filosofia/Lubov.pdf
  15. Петров, Н.И. Коллекция старообрядческих икон и других священных предметов из Стародубья, собранная В. Н. Фальковским / Н.И. Петров // Труды Киевской духовной академии. — 1902. — № 1.
  16. Плохій, С. Козацький міф. Історія націотворення в епоху імперій. Авторизований переклад з англійської М. Климчук / С. Плохій. — Харків, 2018. — 400 с.
  17. Ситий, І. Рукописні книги у зібранні Чернігівського обласного історичного музею ім. В Тарновського / І. Ситий. — Чернігів, 2004.
  18. Станкевич, Г. Чернігівські старообрядницькі слободи (смт. Добрянка і Радуль Ріпкінського району) за матеріалами перепису 1729 року / Г. Станкевич // Сіверянський літопис. — 2002 — № 6. — С. 32–46.
  19. Станкевич, Г. Старообрядцы на Сумщине / Г. Станкевич // Науково-методична конференція викладачів, співробітників і студентів : тези доповідей, 23 квітня 2009 року / Відп. за вип. Т.М. Гричановська. — Суми : СумДУ, 2009. — Ч. 2. — С. 196–197.
  20. Станкевич, Г. Новый источник по истории Стародубско-Черниговских старообрядческих слобод / Г. Станкевич // Материалы Х Международной конференции «Старообрядчество: история, культура, современность» (Москва, 2011 г.) [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.borovskold.ru/ content.php?page= lonuemcd_rus&id=113&sid=83
  21. Таранець, С. Стародубщина як один з провідних духовних центрів старообрядців у другій половині XVІІІ — на початку ХХ ст. / С. Таранець // Краєзнавство. — 2013. — № 2. — С. 133–138.
  22. Чернігівські Афіни. — Київ : «Мистецтво», 2002.
  23. Шафонский, А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малой России / А. Шафонский. — К., 1851.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.