Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Збереження та використання палацово-паркового комплексу в Качанівці

Буренко Владимир Борисович, директор Национального историко-культурного заповедника «Качановка».

Наприкінці XVIII — початку XX ст. поширилось будівництво палацово-паркових комплексів. Будівництвом палаців займалися кращі архітектори епохи, для оформлення їх інтер’єрів замовлялися спеціальні речі, поступово формувалися чудові колекції прикладного та образотворчого мистецтва, відкривалися палацові музеї. Будівлі виконували особливу художньо-естетичну функцію. Для палаців обиралися особливо мальовничі місця. Пишні маєтки будували собі представники давніх родин козацької старшини і дворянські родини. Це резиденції, які й досі викликають чималий подив та захоплення. Деякі маєтки, що збереглися, перебувають, на жаль, у запустінні, іншим пощастило більше.

Яскравим зразком палацового будівництва та паркового мистецтва згаданого періоду є садиба в Качанівці, яка й досі успішно сперечається з кращими королівськими заміськими резиденціями, аналогами Європи.

Започаткування будівництва архітектурного ансамблю та паркової зони в Качанівці відноситься до періоду 70-х рр. ХVІІІ ст., коли садиба належала графу П.О. Румянцеву-Задунайському (рис. 1) — генерал-губернатору Малоросії, президенту Малоросійської колегії. На його замовлення архітектором К. Бланком був розроблений проект палацу. Тоді ж було закладено сад, що поклав початок тому чудовому парку, яким так славилась Качанівка пізніше. Будівельними роботами керував зодчий Максим Мосцепанов [1].


Рисунок 1
— Франсуа Рісс. Портрет графа Петра Олександровича Румянцева-Задунайського. 1833

Архітектура палацу цього періоду відносилась до стилю романтичного напрямку, притаманному спорудам ХVIII — кін. XIX ст. Споруда була одноповерховою з двосвітними центральними залами (рис. 2). Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, зубцями в завершенні стін, що в цілому асоціювалося з архітектурою Сходу.

У 1808 р. Рум’янцев продав садибу поміщику Г.Я. Почеці. Після смерті Григорія Яковича маєток успадкував син дружини від першого шлюбу Г.С. Тарновський, і 70 років садиба належала вже його родині.

На час будівництва садиб XVIII–XIX ст. склалася характерна для епохи класицизму триєдина схема побудови садибних комплексів: головний дім, об’єднаний флігелями, і великий парадний двір з парком. Для парків існувала установлена схема: регулярне планування біля ядра садиби і ландшафтне — на віддалі; трипромінність чи центричність в упорядкуванні алей; певна система в розподілі скульптур і малих архітектурних форм, фонтанів, альтанок, містків, лавок, балюстрад та ін. Під час планування парку М. Мосцепанов використовував основні стильові напрямки, притаманні садово-парковому мистецтву того часу: регулярний англійський, біля головної частини садиби, і ландшафтний — на віддалі від архітектурного ансамблю. Частина парку, оточена системою великих і малих ставків, розкривала просторові пейзажі та романтичні краєвиди, вдало доповнені архітектурою «малих форм». Головна вісь ансамблю — широка алея від палацу до церкви. Друга вісь — перпендикулярна до головної.


Рисунок 2
— Кунавін О.М. Садиба в Качанівці. 1800-і рр.

Ансамбль, створений за єдиним задумом, в одному архітектурному стилі, формувався протягом тривалого часу. Талант майстра, воля власника, поради петербурзьких знаменитостей поєдналися в єдиному прагненні — створити вічну, незрівнянну красу, велику естетичну цінність тих далеких років.

Завершення процесу формування палацово-паркового комплексу припало на період господарювання В.В. Тарновського (молодшого) — яскравої особистості, високоосвіченої культурної людини, власника знаменитої колекції українських старожитностей. За час володіння Тарновськими палац пережив п’ять будівельних циклів [5, с. 8] Палац дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж таки зберіг цілісність ансамблю і цільову єдність споруд.

Доведений до межі розорення Василь Тарновський молодший в 1897 році був змушений продати садибу «цукровому королю», мільйонерові П.І. Харитоненку [2, с. 41]. Харитоненко розгортає роботи по перебудові, ремонту та влаштуванню споруд центральної частини садиби. Перебудова Качанівки цього періоду, в притаманному для кінця XIX — поч. XX ст. стилі неокласицизму, лише в деякій мірі змінили оздоблення споруд, не порушивши цілісності архітектурно-паркового ансамблю. В такому завершеному вигляді і збереглися до нашого часу пам’ятки комплексу (рис. 3, 4, 5).


Рисунок 3
— Палац з флігелями. Фото 2017 р.


Рисунок 4
— Альтанка Глінки. Фото 2017 р.


Рисунок 5
— Георгіївська церква. Фото 2017 р.

Після смерті П. Харитоненка в 1914 році, Качанівка переходить у власність його доньки — Олени, яка фактично і являлась останньою власницею садиби. В 1918 році садиба була націоналізована [1]. В Інвентарі за 1918 рік перераховано наступні садибні споруди: дім господарів (палац), два флігелі, електрична та водонапірна станції, корівник кам’яний, сарай каретний кам’яний, оранжерея, альтанка кам’яна, телятник дерев’яний, дім для службовців кам’яний двоповерховий, конюшня кам’яна, огорожа при в’їзді на парадне подвір’я та біля церкви, будинок поруч електростанції, сарай дерев’яний, дві дерев’яні льодовні, амбар дерев’яний [7, с. 1].

На основі декрету РНК України від 1 квітня 1919 р. Качанівка перейшла у володіння Чернігівського губернського відділу освіти [2, с. 55]. Саме з цього часу розпочинається період найбільшого розграбування і зловмисної руйнації пам’яток садибного ансамблю. Палац втратив своє багатство, сліди колишньої величі. Парк за роки недбалості заріс самосівом.

З квітня 1925 р. до Качанівки з Ніжина переводять дитяче містечко, де нараховувалось до 500 дітей-сиріт [2, с. 58]. Під час німецької окупації в Качанівці розміщувалась школа військово-прикладного виховання для дітей німецького походження з України, з лютого 1944 по 1945 рр. — госпіталь для військових, а в 1953 р. — тубсанаторій [2, с. 60–63]. Так тривало аж до 1981 р., коли наукова й культурна цінність Качанівки була нарешті визнана вітчизняними спеціалістами. 24 листопада 1981 р. Качанівка була оголошена Державним історико-культурним заповідником. У лютому 2001 р. заповіднику надано статус національного.

Як бачимо, Качанівський палацово-парковий ансамбль в радянський час піддався змін функціонального призначення. Це, в свою чергу, супроводжувалося звичайним переплануванням, перебудовою, добудовою історичних будівель, що істотно змінило їхній вигляд, привело до знищення їх унікального історичного вигляду. Більшість споруд ансамблю кінця ХVIII — поч. ХХ ст. втрачені за перші 50 років радянської влади [5, с. 33]. І все ж до нашого часу в колишній садибі лишилися будівлі різного призначення, величезний парк і ставки. Це все дає підстави вважати Качанівку архітектурно-парковим ансамблем.

На території заповідника відповідно до Державного реєстру національного культурного надбання знаходиться 15 будівель кін. ХVІІІ — поч. XXст., загальна територія заповідника складає 568,63 га, з них 443,0 га — парк, 125,63 га — водний масив [3, с.1] .

На протязі 35 років заповідник існує як музейний заклад, діяльність якого спрямована на збереження і відродження палацово-паркового ансамблю як одного з визначних об’єктів національного культурного надбання. З цією метою в заповіднику проводиться памяткоохоронна, науково-дослідна, науково-освітня, експозиційна і фондова робота.

Одним із основних напрямків діяльності заповідника в цілому є проведення робіт щодо збереження нерухомої культурної спадщини, а саме проведення ремонтно-реставраційних робіт. В перспективі розвитку заповідника передбачається повна реставрація всіх дотепер збережених пам’яток архітектури й садово-паркового мистецтва, відтворення раніше втрачених найцікавіших споруд садибного комплексу з пристосуванням їх для потреб туризму, упорядкування паркової території, відновлення його історичних ландшафтів, композицій.

Качанівка чи не єдиний садибний ансамбль в Україні, який зберігся в порівняно доброму стані майже з усіма традиційними атрибутами провінційної садиби кінця ХVІІІ — поч. ХХ ст.: палацом, церквою, житловими й господарськими будівлями і, нарешті, з найбільшим пейзажним садибним парком. По-друге, Качанівка зберігає в собі глибинні пласти вітчизняної історії та культури, які можна і необхідно розкрити при умові відтворення обстановки й атмосфери минулого. По-третє, при всій своїй своєрідності Качанівка в значній мірі була типовою провінційною садибою з побутом, характерним для багатьох поміщицьких маєтків. Це дає можливість на прикладі Качанівки відтворити неповторний побутовий уклад типової малоросійської садиби кін. ХVІІІ — поч. ХХ ст. По-четверте, в період свого розквіту (1830–1890 рр.) садиба зажила слави широко відомого культурно-мистецького осередку, який притягував до себе кращих представників української й російської творчої інтелігенції [4, с.1–2].

Таким чином, потреба відтворення паркового ансамблю та інтер’єрів палацу з предметами оздоблення, декору й умеблювання є. Інша справа — якого періоду та стилю? Зрозуміло, що музейні об’єкти експозицій заповідника повинні бути відтворені у відповідності з історичною дійсністю.В зв’язку з історичними подіями, а також в зв’язку зі станом збереження, доцільно було б палацові інтер’єри відновити відповідно до часів господарювання останнього власника садиби П.І.Харитоненка, адже остання перебудова палацу з частковим переоформленням інтер’єрів була здійснена саме на поч. ХХ ст. Тим більше, що зберігся «Інвентар Качанівської садиби… П.І. Харитоненка» на 1 березня 1905 року з переліком начиння всіх кімнат і залів палацу, за яким можна встановити їх призначення. Відновлення ландшафтів парку варто проводити відповідно до часів господарювання В.В. Тарновського молодшого, адже саме за нього він набув свого апогею величності та краси та став одним з найбільших парків Лівобережжя.

У 80-ті рр. штатні науковці провели грандіозну роботу з наукового обґрунтування проекту відтворення інтер’єрів палацу, розробили тематико-експозиційний план музеєфікації палацу, плани пристосування і використання пам’яток архітектури та концепцію музейної експозиції. Розроблено перспективний план наукового комплектування музейних фондів заповідника, після чого фондова колекція суттєво поповнилася матеріалами музейного значення.

На сьогодні розроблено план пристосування та використання пам’яток архітектури заповідника, а саме:

  1. Палац з флігелями — музей садибної культури ХІХ — поч. ХХ ст., виставочні зали, фондосховища, конференцзала, бібліотека, технічні кімнати.
  2. Північний службовий флігель — гуртожиток-хостел.
  3. Південний службовий флігель — на І поверсі кухня та банкетна зала, на ІІ — номер-люкс.
  4. Водонапірна вежа — приміщення для охорони.
  5. Альтанка Глінки (мал. 4) — екскурсійний об’єкт, музичний павільйон (підвалини альтанки — винний погріб, музей садибного виноробства).
  6. Георгіївська церква (мал.5) — використовується за призначенням; підвальне приміщення — фрагментальне відтворення усипальниці родини Тарновських.
  7. Будинок електростанції — гуртожиток.
  8. Будинок електротехніка — екскурсійний об’єкт.
  9. Службовий флігель — адміністративний корпус, підвал — майстерня.
  10. Каретна — службові квартири.
  11. Корівник — службові квартири.
  12. Будинок — квартира завідуючого двором — гуртожиток.
  13. Стайня для робочих коней — гараж.
  14. Свинарник — кафе.
  15. «Романтичні руїни» — екскурсійний об’єкт.
  16. Паркові містки — екскурсійний об’єкт.
  17. Човнова пристань — за призначенням [6, ст.1]. З метою якомога повнішої музеєфікації садиби, а також перспективного розвитку заповідника доцільно відтворити архітектурно найцінніші втрачені споруди, а також деякі господарські будівлі з подальшим використанням їх для потреб заповідника. Відтворити частину втрачених споруд ХVІІІ — ХІХ ст. потрібно ще й задля цілісного відновлення і сприймання архітектурно — художнього та історико — побутового середовища періоду розквіту садиби. Виходячи з цих міркувань, варто відтворити будівлі:
  1. Українську хату «Пораду», др. пол. ХІХ ст. — музей народного побуту ХІХ — поч. ХХ ст.
  2. Теплиці (3 шт.), ХІХ — поч. ХХ ст. — за призначенням.
  3. Водяний млин, ХІХ ст. — за призначенням.
  4. Оранжерею, ХІХ ст. — за призначенням.
  5. Льодовню, ХІХ ст. — екскурсійний об’єкт.
  6. «Чайну» альтанку, ХVІІІ — пер. пол. ХІХ ст. — за призначенням.
  7. «Китайську» альтанку, ХІХ ст. — за призначенням.
  8. Паркові містки, ХІХ ст. — екскурсійний об’єкт.
  9. Ротонду (кін. ХІХ ст.?) — за призначенням.
  10. Кегельбан, поч. ХХ ст. — за призначенням.
  11. Пташник, поч. ХХ ст. — майстерня для художніх промислів та ремесел [2, ст. 73].

Просвітницька діяльність може включати, крім створення музею, організацію постійно діючих семінарів, присвячених вивченню творчості видатних діячів історії та культури, іменами яких тісно пов’язані з качанівською садибою. Заповідник може використовуватися як своєрідний майданчик для проведення різноманітних внутрішньо корпоративних заходів навіть не пов’язаних з діяльністю заповідника. Наприклад, якщо на екскурсію приїздить сім´я з дітьми, то для забезпечення спокою батьків, доречно влаштувати дитячі ігрові майданчики з організаторами дозвілля. Краще їх організовувати в окремих будівлях, що дає змогу облаштувати прилеглу територію, встановити дитячий ігровий майданчик, гірки, студію для творчої праці, дитячу кімнату з іграшками, ляльковий театр тощо, а також передбачати місце для ігор на свіжому повітрі.

Культурна діяльність в садибі повинна охоплювати як місцеве населення, так і туристів. Необхідно, щоб вона здійснювалася відповідно до традицій дворянської садиби, для якої було характерно широке спілкування господарів садиби з сусідами і друзями. Можливе створення літературно-музичних салонів, постановка аматорських вистав, проведення балів, влаштуванням різноманітних презентацій, виставок,організація фестивалів, присвячених пам’ятним датам, запрошення в садибу відомих письменників, художників, артистів, яким надавався б творчий відпочинок у садибі, що супроводжується зустрічами з місцевим населенням і туристами.

Господарська діяльність повинна отримати найширший розвиток. Вона може мати два основних напрямки: відродження художніх промислів, ремесел і сільськогосподарське виробництво. Все це було невід’ємною часткою життя садиби в ХVІІІ–ХІХ ст., і може сьогодні використовуватись як діюча музейна експозиція із залученням до неї відвідувачів та туристів. Для цього може служити пташник, який планується відновити. І ось в ньому можна проводити майстер — класи живопису, гончарства, в’язання, вишивки тощо. В концепції відродження та функціонування садиби зазначено, що передбачається відновити школу паркового та садового мистецтва по підготовці спеціалістів — садоводів, як це раніше було при садибі.

Один із шляхів підвищення ефективності роботи музеїв є включення їх в інтеграційні процеси на зразок тих, що мають місце у практиці зарубіжжя: створення комплексів «музей-бібліотека», «музей-клуб», «музей-парк-кафе», «музей-театр» тощо, які мають єдине керівництво та спільну програму діяльності і покликані виконувати окрім суто культурних функцій, ще й певні соціальні. Подібна тенденція виявлена і в Україні: трансформація існуючих моделей закладів культури призводить до «творення культурно-дозвіллєвих комплексів, іноді із включенням в їх структуру музеїв» [8]. Це було б доречно використати при пристосуванні Альтанки як «музей — музичний павільйон, театр». У цьому випадку досягається можливість максимально широкого доступу відвідувачів для ознайомлення з художніми цінностями пам’ятника.

Але окрім історичної та художньої цінності пам’ятки архітектури, як правило, володіють і безпосередньо утилітарною цінністю. У цьому їх специфіка на відміну від творів інших видів мистецтва, які зберігаються як пам’ятники. Виняток становлять лише деякі споруди, які за самою своєю природою не можуть бути використані для практичних потреб і для яких єдиний мислимий вид використання — це можливість їх огляду. Це арки, колони, обеліски, руїни споруд глибокої давнини. Наділення пам’ятників тієї чи іншої сучасної функцією створює необхідні умови для їх постійного підтримання та збереження [8].

Правильний вибір нової функції — найперше завдання підготовки до використання, від нього найбільше залежить подальша доля пам’ятника. При вирішенні цього завдання визначальним залишається соціально-культурна цінність пам’ятника і вимоги його збереження як цілісного архітектурного організму.

На вибір функції впливають, перш за все, художні якості пам’ятника. Для найбільш досконалих споруд, прославлених шедеврів архітектури, будівель зі збереженими інтер’єрами високого художнього значення нерідко буває можливий лише один вид використання — створення умов для найбільш широкого ознайомлення з ними, їх музеєфікація. Слід відрізняти музеєфікацію пам’ятника від його пристосування під музей: у музеєфікованій споруді не розміщуються колекції, а саме вона набуває значення основного і іноді єдиного експоната.

Щоб стара будівля могло бути повноцінно використано для нової функції, має бути здійснено його пристосування, тобто комплекс робіт з його часткового перевлаштування, але такому, яке б в максимальному ступені враховувало його значення і особливості як пам’ятки архітектури. Пристосування має виконуватися таким чином, щоб не тільки не спотворити вигляд пам’ятника, але і зберегти потенційну можливість виявлення всього того цінного, що він зберігає в собі в прихованому вигляді. Тому можливості пристосування стоять в прямій залежності від можливостей реставрації [8].

Нажаль, починаючи з 2009 р., державні кошти на ремонтно-реставраційні роботи об’єктів заповідника не виділяються [3, с. 3]. І тому для підтримання в належному технічному стані об’єктів заповідника за останні роки за кошти, зароблені власними силами, проведені ремонт покрівлі Палацу, Південних служб з послідуючим фарбуванням; фарбування вапняним розчином фасадів будівель на всій території; ремонт приміщень Іповерху Палацу лівого флігелю; ремонт приміщень адміністративного корпусу; ремонт в приміщеннях будівлі «Свинарник»; постійно проводиться поточний ремонт інженерних комунікацій заповідника.

В останні роки проведені роботи по відродженню парку. Ще в 1984 році Ленінградським інститутом «Ліспроект» проведено обстеження лісопаркової зони і розроблений ескізний проект відродження ландшафтів парку. Проект мав стати основою для подальшої розробки проектних матеріалів і реконструктивних заходів, направлених на повернення парку історичного вигляду [3, с. 3–4].

Значна площа парку сприяла тому, що за принципом композиційної і функціональної єдності, його територію було поділено на 10 ландшафтних районів, які самі по собі є унікальними пам’ятками садово-паркового мистецтва. Більшість цих районів було сформовано і скомпоновано в другій половині ХІХ ст. всі райони різняться між собою своєрідністю рельєфу, плануванням, об’ємами і ландшафтною композицією. Наведемо їх перелік: східний берег Майорського ставу, Майорський став, західний берег Майорського ставу, великі поляни, балка «Судине», урочище «Манджола», Великий став, торф’яне болото, заозер’я, район трьох балок.

З поданого переліку ландшафтних районів випливає, що назви бралися за місцем районування і вказують на чітко окреслений опис місцевості або ведуть свою назву з сивої давнини. В свою чергу ландшафтні райони поділяються на ландшафтно-функціональні ділянки, кожна з яких утворює повноцінну паркову композицію. Кожен з ландшафтних районів неповторний в своїй планувальній структурі, але разом з тим він органічно поєднаний з сусідніми районами своїм художньо — ідейним задумом [2, с. 82–83]. Деякі з ландшафтних районів включені до екскурсійного маршруту, деякі — ні, але ж площа парку настільки велика, що обійти його просто неможливо. З погляду на це досить вдало запропонувати відвідувачам кінні прогулянки верхом, прогулянки на гужовому транспорті та ввести експлуатацію велосипедів.

В подальшому в заповіднику планується продовження робіт по реставрації Палацу та прилеглої території, Георгіївської церкви, Альтанки Глінки, закінчення реставрації Південних служб та інших пам’яток архітектури; відновлення ландшафтних районів парку, реставрація паркових містків, паркових скульптур, зелених альтанок.

З метою посилення заходів з охорони об’єктів заповідника та музейних цінностей в заповіднику проведені роботи із встановлення системивідео спостереження в будівлях, на території припалацового подвір’я та на в’їзді в заповідник; встановлена охоронно-пожежна сигналізація в Палаці; Георгіївській церкві, Південних та Північних службах [3, с. 5] .

З метою розвитку туристичної інфраструктури по території заповідника та виставкових залах розроблено і діють чотири екскурсійні маршрути тривалістю 2–3 годин, що суттєво спричинило збільшення туристів за останні роки у декілька разів. До огляду туристів і відвідувачів 15 екскурсійних об’єктів, меморіальні місця, пов’язані з перебуванням в Качанівці визначних особистостей, вікові дерева. Сьогодні до послуг відвідувачів в межах території заповідника та збережених об’єктів діють три гуртожитки на 90 ліжок, місця відпочинку, кафе-їдальня, сучасна громадська убиральня. Щороку заповідник обслуговує більше 30 тис. відвідувачів.

Качанівський палацово-парковий ансамбль включено до Державного реєстру національного культурного надбання, до національної системи туристичного маршруту «Намисто Славутича». НІКЗ «Качанівка» входить до всеукраїнської системи туристично-маркових місць різноманітних категорій і має свою туристичну марку за № 270. Екскурсійно-туристичне значення Качанівки підсилюють розташовані неподалік пам’ятки ХІХ ст.: дендрологічний парк «Тростянець», палацово-паркові ансамблі в Сокиринцях, Дігтярах, Густинський жіночий монастир.

Від часу створення та до сьогодні заповідник є впливовим чинником у справі збереження особливо цінних об’єктів історії, культури, архітектури, що унікально поєднані з ландшафтом, а також у відродженні та розвитку національно-культурних традицій українського народу. Відроджуючи традиції господарів, заповідник функціонує як науковий та освітньо-культурний осередок. Свою діяльність заповідник спрямовує на відродження садиби як музейного центру. З цією метою проводиться організовуються науково-практичні конференції, мистецькі пленери. Співробітниками заповідника здійснено значну кількість публікацій. За останні роки видано чотири збірники матеріалів наукових конференцій, проведених в заповіднику. На фондових матеріалах заповідника та інших музейних закладів за весь період роботи заповідника розгорнуто близько 50 тимчасових виставок, з них 11 — постійно діючих. Зали палацу експонували фондові матеріали Дирекції художніх виставок України, Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука, Національного музею Тараса Шевченка, Національного заповідника «Давній Галич», Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця», Національного музею українського народного декоративного мистецтва,Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В.Тарновського, Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана, Ічнянського районного краєзнавчого музею тощо.

Нині заповідник є місцем проведення культурно-мистецьких заходів, урочистостей з нагоди знаменитих ювілеїв, пов’язаних з історією Качанівки та культурним минулим краю. В 2004 р. заповідник став одним з ініціаторів проведення щорічного літературно-мистецького свята «Качанівські музи», мета якого — відкриття Качанівки для широкого загалу як справжньої перлини української культури, відродження її як своєрідного культурно-мистецького осередку, центру інтелектуального спілкування творчої еліти. Свято стало візитною карткою Качанівки. На цей захід запрошуються відомі митці, громадські і політичні діячі, журналісти, щоб вони, скориставшись атмосферою культури та толерантності, змогли разом вирішувати проблеми співпраці у сфері культури і мистецтва.

Заповідник став переможцем всеукраїнської акції «Сім чудес України» в номінації «Замки, фортеці, палаци», яка проводилась в електронній мережі з початку вересня по 1 грудня 2011 р.

Звичайно в заповіднику є ціла низка суттєвих проблем, які уповільнюють процес роботи, але трудовий колектив з надією дивиться у майбутнє, будує плани, сподівається на розуміння і підтримку держави. В наших планах: повна реставрація збережених пам’яток архітектури і садово-паркового мистецтва, відтворення історично втрачених за останнє століття архітектурних споруд, упорядкування парку з відновленням його історичних ландшафтів, покращення туристичної інфраструктури.

Основне завдання заповідника — відродження Качанівки як культурно-мистецького осередку, в надрах якого буде згенеровано українську національну ідею, яка є необхідною задля життя сучасної української держави.

Література

  1. Качанівка. Подорож у вічність. Фотоальбом. — Київ : ТОВ «Гнозіс». — 2015. — іл.
  2. Качанівка. Фотоальбом — хроніка. — 2008.
  3. Кураш, Т.В. Звіт про стан і використання нерухомих пам’яток / Т.В. Кураш. // Науковий архів НІКЗ «Качанівка». — 2011.
  4. Наукова концепція музеєфікації качанівського палацу. // Науковий архів НІКЗ «Качанівка». — 1994.
  5. Пам’ятки України: історія та культура. — 2000. — ч.1.
  6. План використання і пристосування архітектурних споруд заповідника. // Науковий архів НІКЗ «Качанівка», 2002.
  7. Радченко, И.М. Качановка в советское время / И.М. Радченко // Науковий архів НІКЗ «Качанівка». — 1985.
  8. Палацо-паркові ансамблі як архітектурні та культурно-історичні пам’ятки в якості туристичного потенціалу / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www. ukrbukva. net

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.