Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"
  • Главная
  • культура - Днепровский паром. Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины

культура - Днепровский паром. Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины

Гомельский дворцово-парковый ансамбль как памятник усадебной культуры

Литвинова Татьяна Федоровна, кандидат искусствоведения, заведующая художественным отделом музея Гомельского дворцово-паркового ансамбля.

Гомельский дворцово-парковый ансамбль — это комплексный памятник материальной и духовной культуры, территория появления первых гомельчан и место многочисленных исторических событий, которые происходили на нашей земле в различные времена.

C конца XVIII ст. до революции 1917 г. здесь располагалась богатая дворянская усадьба, начавшая создаваться графской семьей Румянцевых и окончательно оформившаяся при последних владельцах — княжеской семье Паскевичей. К счастью, многие ее элементы сохранились до наших дней, что делает бывший усадебный комплекс одним из немногочисленных целостных памятников архитектурно-паркового искусства Беларуси, представляющих большую ценность для исследователей и любителей старины.

Основа разместившегося на высоком берегу реки Сож дворцово-усадебного ансамбля была заложена в екатерининскую эпоху при генерал-фельдмаршале П.А. Румянцеве-Задунайском возведением каменного дворца в стиле классицизма. При последующих владельцах дворец неоднократно перестраивался, в нем производились серьезные реконструкции, восстановительные работы, со временем его окружил пейзажный парк, появились различные усадебные объекты.

Сейчас в здании дворца открыты экспозиции Музея Гомельского дворцово-паркового ансамбля (МГДПА), попав в которые можно отчасти представить, каким строение было в прежние времена. К сожалению, лишь отчасти: многое утонуло в лихолетьях истории. Наиболее яркие и значительные стадии его формирования мы можем проследить с помощью документов, изобразительных и графических материалов, которые получены из фондов Государственного Эрмитажа (Санкт-Петербург), Государственного музея архитектуры им. Щусева (Москва), Музея архитектуры города Вроцлава (Польша), Национального музея в Варшаве (Польша), Национального исторического архива Беларуси (Минск и Гродно), Национального музея истории и культуры Беларуси, Музея Гомельского дворцово-паркового ансамбля и других собраний.

Как свидетельствуют архивные данные и исследования известного белорусского историка архитектуры В.Ф. Морозова [10], первый этап создания главного усадебного дома в Гомеле (по всей вероятности, по проекту русского зодчего-классициста И.Е. Старова) относится к периоду с 777 по 1796 гг. Строительными работами руководил Я.Н. Алексеев при консультации архитектора К.И. Бланка. Дворец Румянцева-Задунайского был одним из первых в России примеров классической «палладианской» постройки. Его композиционным центром стал высокий перекрытый куполом квадратный зал с нишами и антресолями, обрамленный рядами мраморных колонн коринфского ордера, который использован и на портиках по главным фасадам здания.

Немного ранее Румянцев-Задунайский получил в дар от Екатерины II хутор Качановку, где разбил усадьбу, сделав ее одной из своих украинских резиденций. По проекту того же К.И. Бланка архитектором М.Н. Мосципановым здесь был построен большой каменный дом в готическом стиле и заложен обширный парк [4].

В 1796 г. после смерти Румянцева-Задунайского белорусская и украинская вотчины перешли в наследство сыновьям. Обладателем Гомельского имения стал старший сын Николай Петрович Румянцев, при котором в 1800–1805 гг. был сделан ремонт главного усадебного дома и к нему архитектором Джоном Кларком достроены два отдельно стоящих служебных флигеля. Кроме того, Кларк имел отношение к перепланировке и застройке многими каменными зданиями местечка Гомель, а также к созданию рядом с усадьбой величественного православного храма апостолов Петра и Павла, сегодня входящего в комплекс памятников Гомельского дворцово-паркового ансамбля [10].

Значительно изменяется образ дворца в период, когда его владельцем становится генерал-фельдмаршал И.Ф. Паскевич граф Эриванский, Светлейший князь Варшавский [5]. Будучи представителем военной и придворной элиты Российской империи, он не имел стеснения в финансовых средствах и с большим размахом произвел преобразования усадьбы в Гомеле, купленной им в 1834 г. у сенатора С.П. Румянцева. Дворец вырос вширь и ввысь, приобрел массу новых архитектурных и декоративных деталей и из классицистического превратился в образец ранней эклектики.

Проект было предложено разработать варшавскому архитектору Адаму Идзковскому, который без особых промедлений составил чертежи и затем контролировал процесс реконструкции. Все части здания соединялись двумя одноэтажными галереями, завершавшимися квадратными в плане павильонами, в оформление которых был введен ионический ордер. Флигели были перестроены, над северным появился третий этаж, а на фундаменте южного возведена трехъярусная башня, завершение которой в 1843 г. стало финальным аккордом перестройки дворцового комплекса. Но спустя 7 лет по желанию фельдмаршала будет достроен четвертый этаж башни.

Расширив дворцовые апартаменты, Паскевичи в изобилии насытили их дорогой мебелью, осветительными приборами, часами, вазами, коврами, фарфором, картинами и скульптурой. Гомельскую резиденцию фельдмаршала трижды посещал император Николай I, а также члены его семьи. Приезды сопровождались преподнесением дорогих подарков, среди которых — оригинальные изделия Императорских фарфорового и стекольного заводов: вазы и канделябры. Эти предметы служили превосходным украшением интерьеров, представлявших, в свою очередь, замечательные образцы архитектурного убранства, возможно, также спланированного А. Идзковским. Лепнину для оформления здания выполняли мастера под руководством приглашенного из Варшавы итальянца Винценто Винценти. После пожара 1851 г., уничтожившего большую часть внутренних помещений, реставрацию возглавил польский архитектор и декоратор Анджей Голонский [2, с. 98; 13, л. 3].

Вокруг дворца по чертежам А. Идзковского был разбит парк в духе романтизма. В нем соединились приемы регулярности и пейзажности, чему во многом способствовал холмисто-овражистый рельеф усадьбы. Здесь появились пруды с затейливыми мостиками, малые архитектурные формы, а извилистые дорожки выделялись группами насаждений с полянами. На видовой площадке со стороны башни были установлены трофейные турецкие пушки, а позже сюда доставили из Польши конную статую маршала Франции князя Юзефа Понятовского (рис. 1).


Рисунок 1
— Статуя князя Ю. Понятовского в гомельском парке князей Паскевичей (Б. Торвальдсен, фото из альбома «Homel 1911»)

Свои проекты А. Идзковский издал в 1843 г. отдельным альбомом, который вместе с написанным им же панорамным полотном Гомельского дворца и парка (представлено в современной экспозиции музея) являются прекрасным иконографическим источником по воссозданию образа усадьбы первой половины XIX в. [1, рl. XXVII–XXX].

Дальнейшая судьба Гомельского дворцово-паркового ансамбля определялась ее следующими владельцами. Со второй половины XIX до начала XX в. сын фельдмаршала Паскевича Федор Иванович вместе с супругой Ириной Ивановной, урожденной Воронцовой-Дашковой, привнесли немало видоизменений как в облик главного усадебного дома, так и окрестного пейзажа, расширив границы парка и дополнив его новыми сооружениями [7]. С крыши дворца были сняты вазы и скульптура, на фронтоне главного корпуса и на стенах башни появились рельефы с фамильным гербом Паскевичей. Крыльцо у парадного подъезда заменил двусторонний пандус, а со стороны реки — полукруглая терраса. В завершающем северную галерею объеме, где были обозначены сени в проекте А. Идзковского, устроили домовую церковь, выделявшуюся при внешнем обзоре здания небольшим куполом и луковичной главкой.


Рисунок 2
— Вид на партер и главный фасад Гомельского дворца (фото из альбома «Homel 1911»)

Ряд других внутренних помещений был перепланирован с капитальной переделкой их архитектурного оформления. Новые хозяева, сохранив во дворце наиболее значимые ценности, доставшиеся от родителей князя, завезли немало предметов современной обстановки, которые преимущественно доставлялись из Петербурга. Как и прежде, второй этаж центральной части здания служил для проживания гостей, на первом — колонный зал, гостиные, большая столовая, спальня для княгини с шикарной французской мебелью, ее кабинет и гардеробная. Для спальни князя был специально пристроен небольшой одноэтажный ризалит со стороны башни, которую он постепенно превращает в музей с историческими и художественными коллекциями.

Отремонтированный по своему усмотрению дворец супруги решили запечатлеть с помощью набиравшего в то время силу фотоискусства. Они пригласили в Гомель получившего известность петербургского фотографа Джованни Бианки, который в 1860-е гг. сделал снимки дворцовых панорам и интерьеров, хранящиеся в Государственном Эрмитаже и являющиеся сегодня неоценимыми источниками по иконографии гомельской усадьбы князей Паскевичей. В иконографический арсенал входят почтовые открытки с разнообразными видами дворца, позже сюда добавились и фотографии в альбоме 1911 г., который в недавнее время приобретен в фонды МГДПА (рис. 2).

Иллюстративные материалы вместе с архивными документами красноречиво повествуют, каким был и насколько изменился дворцово-парковый комплекс. Сегодня на его территории сохранился ряд старых построек, позволяющих в полной мере представить картину такого самобытного явления, как дворянская усадьба [8].


Рисунок 3
— Часовня-усыпальница князей Паскевичей в Гомеле (современный вид)

Севернее дворца над одним из оврагов, который спускается от начала улицы Советской (бывшей Румянцевской) к реке Сож и называется Киевским спуском, сверкает золотом луковичных главок часовня-усыпальница князей Паскевичей (рис. 3). Она кажется архитектурной миниатюрой на фоне грандиозного Петропавловского собора и поэтому более камерно воспринимается в парковом пейзаже. Она задумывалась Ф.И. Паскевичем как мемориально-сакральное сооружение в память семьи, прославившейся благодаря военным деяниям его отца-фельдмаршала.

Создание часовни с усыпальницей велось на протяжении 19 лет и завершилось в 1889 г. К ее проектированию имели отношение академики архитектуры Е.И. Червинский и А.Х. Пель, чертежи составлял Ж. Майблюм, а утверждал их И.А. Минигетти, бывший в тот момент главным архитектором Императорских Царскосельских дворцов. Для руководства оформительскими работами был приглашен профессор архитектуры М.Е. Месмахер, талантом которого в Петербурге построены великолепные дворцы, особняки, административные и культовые здания, а также знаменитый Массандровский дворец Александра III в Крыму [6, с. 164–171].

Часовня-усыпальница Паскевичей в Гомеле создавалась в то время, когда многие владельцы усадеб обзаводились собственными мемориальными храмами, которые, по сформировавшимся в российском усадебно-парковом строительстве второй половины XIX в. установкам, выполнялись в «русском стиле», воспроизводившем характерные черты русского искусства XVII в. В ее декоре применены традиционные для древнерусской архитектуры камнерезное искусство, художественный металл, полихромная керамика и терракота, мозаика, роспись по штукатурке. Причем некоторые виды работ исполнялись теми же мастерами, которые параллельно трудились над созданием Владимирского собора в Киеве и храма Воскресения Христова — «Спас на Крови» в Петербурге.

В подземном склепе памятника захоронены восемь представителей семьи Паскевичей, в числе которых генерал-фельдмаршал И.Ф. Паскевич с супругой Елизаветой Алексеевной, урожденной Грибоедовой, их дочери-близнецы Анастасия Лобанова-Ростовская и Анна Волконская, сын Федор, по инициативе и на средства которого был построен этот культовый комплекс, родители фельдмаршала и правнучка Александра Балашова. После окончания очередного этапа реставрации, проведенной в недавнее время в усыпальнице и на фасадах памятника, у посетителей парка есть возможность полюбоваться архитектурным творением, произведенным с участием лучших художественных сил эпохи историзма второй половины XIX в.

На южном краю усадьбы недалеко от берега реки Сож возвышается тридцатидвухметровая башня обозрения, напоминающая маяк. Она находится на территории бывшего сахарного завода Паскевичей. На плане завода в первой половине XIX в. в этом месте обозначена вытяжная труба подземной костопальни, где сжигали кости животных для очистки сахара. Вероятно, после закрытия завода и продления парка в эту зону труба была переоборудована под смотровую башню. Она имеет форму усеченного граненого конуса на высоком цоколе, который завершается выступающим карнизом с площадкой для обозрения и ротондой. Внутри башня оборудована винтовой лестницей.

Вблизи видовой башни располагается двухэтажное кирпичное здание Зимнего сада, бывшее частью упраздненного сахарного завода и перестроенное из цехового корпуса в 1880-е гг. Накрытое двускатной крышей, оно состоит из двух смыкающихся объемов с ризалитами: двухъярусного — по центру стены, обращенной к реке, и одноэтажными сенцами на входе с торца. На другом торцевом фасаде — три широких оконных проема арочной формы, вытянувшихся на всю высоту строения. Большие циркульные окна расположены под скатами кровли, боковые фасады также пробиты двумя рядами оконных проемов. Внутри стены оформлены колотым камнем с неравномерной стеклянной поливой, вблизи арочных окон находится фонтан, обрамленный восьмигранным парапетом, на мозаичной облицовке которого сохранилась дата — 1891 г. [6, с. 163].

Сегодня Зимний сад и башня обозрения, вместе с устроенными рядом в советское время аттракционами, являются излюбленными местами посещения гомельчан и гостей города в южной части парка.

В последней четверти XIX в. здесь, на месте фруктового сада, проводились большие работы по расширению территории. Были высажены деревья и кустарники, сеть прогулочных аллей и дорожек оформили цветочные клумбы. В просветах между растительностью открывались живописные виды на Лебяжий пруд с беседкой в «неомавританском» стиле, пересекавшийся двумя мостиками. На верхнем краю высокого склона в 1890 г. поместили большие валуны с высеченными именами охотничьих собак князя — «Плутон», «Лорд» и «Марко» (два последних камня сохранились). В этой части парка находились скифские каменные бабы, привезенные с юга России [3, с. 60; 14, с. 153]. В таком приеме в оформлении усадебного ландшафта прочитываются аналогии с известными парками того времени: в Несвиже (Беларусь), Тростянце (Украина), Неборове (Польша) и др.

Наряду с оранжереями, беседками, мостами пластическому обогащению паркового пейзажа способствовали хозяйственные сооружения. В непосредственной близости от северной части дворца, где была кухня, сохранились до настоящего времени ледники-погреба. Один из них появился в 1866 г. В его устройстве принимали участие гомельские мастера: каменщик Красницкий, плотник Череухин, кузнец Гентель [11, лл. 5, 15]. Выложенные кирпичом входы в погреба уходили под землю и создавали романтическое ощущение таинственной недосказанности.

Рядом с погребами — одноэтажное здание, которое первоначально предназначалось для проживания персонала, обслуживавшего усадьбу. В начале XX в. оно было достроено с южной стороны и переоборудовано под электростанцию, которая обеспечивала освещением дворец и парк. Второстепенное функциональное назначение этой постройки предопределило ее довольно скромное архитектурное убранство. Небольшой одноэтажный объем выглядит приземисто благодаря низкому цоколю и вытянутости по ширине фасада. Он как бы растворяется, стремится быть незаметным вблизи величественных построек дворца и собора. Этой же цели служит и простота пластического решения фасадов в стиле так называемой «кирпичной архитектуры» [12, лл.1–1 об., 2 об., 8 об., 9 об.].

Окончательно сформированный в XIX в. дворцово-парковый комплекс Паскевичей в Гомеле стал одной из богатейших усадеб Российской империи с уникальным собранием произведений искусства [9, с. 10], выступавшей образцом и оказывавшей влияние на формирование художественной культуры и архитектурного облика самого города, привлекавшей пристальное внимание многочисленных туристов.

Литература

  1. Idźkowski, A. Plany budowli obejmujące rozmaite rodzaje domów, mieszkań wiejskich różnej wielkości, kościolów, gmachów publicznych, mostów, ogrodów, monumentów itp. szczególów w rozmaitych stylach architektury przez… Budowniczego Rządowego, członka Akademii Florenckiej Sztuk Pięknych / Adam Idźkowski. — Warszawa, 1843.
  2. Łoza, St. Architekci i budowniczowie w Polsce / St. Łoza. — Warszawa: Budownictwo i architektura, 1954. — S. 98.
  3. Дембовецкий, А.С. Опыт описания Могилевской губернии… 1882–1884 : в 3 кн. — Кн. 2. — Могилев : Тип. Губ. правления, 1882.
  4. Качанівка. Подорож у вічність. Фотоальбом. — Киïв : Гнозіс, 2015
  5. Літвінава, Т.Ф. Гомельскі палац / Т.Ф. Літвінава. — Мінск : Беларусь, 2015.
  6. Литвинова Т. Архитектура периода эклектики в Гомеле: декор сооружений города и имения Паскевичей / Т.Ф. Литвинова // Материалы международной научной конференции «Архитектура периода эклектики: художественные достижения и внутренние противоречия» — СПб.: НИМ РАХ, 2017. — С. 153–172.
  7. Литвинова Т.Ф. Новые материалы по архитектуре и искусству Гомельской усадьбы князя Ф.И. Паскевича (вторая половина XIX в.) / Т.Ф. Литвинова // Русская усадьба: Сборник Общества изучения русской усадьбы. Вып. 19 (35) / Научный ред.-сост. М.В. Нащокина. — Москва; Санкт-Петербург: Коло, 2014. — С.421–441.
  8. Литвинова Т.Ф. От «приюта искусств» в усадьбе Паскевичей до музея-усадьбы в Гомельском дворцово-парковом ансамбле / Т.Ф. Литвинова // Русская усадьба. Сборник Общества изучения русской усадьбы. Вып. 22 (38). Колл. авторов. Научный ред.-сост. М.В. Нащокина. — Санкт-Петербург: Коло, 2017. — С. 378–397.
  9. Лукомский, Г. Гомельская усадьба княгини И.И. Варшавской, графини Паскевич-Эриванской / Г. К. Лукомский // Столица и усадьба. — 1914. — № 1. — С.6–10.
  10. Морозов, В.Ф. Гомель классический. Эпоха. Меценаты. Архитектура / В.Ф. Морозов. — Минск, 1997.
  11. НИАБ. Ф.3013. — Оп.1. — Д. 611. Ведомости о новых постройках по замку и городу Гомелю. 1866–1867 гг.
  12. НИАБ. Ф.3013. — Оп.1. — Д. 1901. Дело по страхованию электрической станции в замковом парке на 1902–1903 гг.
  13. НИАБ в г. Гродно. Ф.8. Строительное отделение Гродненского губернского правления, г. Гродно. — Оп. 3. — Д. 52. Технические планы зданий, отведенных для военных госпиталей в губернии.
  14. Федорук А.Т. Садово-парковое искусство Белоруссии / А.Т. Федорук. — Минск: Ураджай, 1989. — С. 149–154.

Данная публикация была подготовлена при поддержке Европейского союза. Полную ответственность за содержание публикации несёт общественная организация "Белорусский зелёный крест". Она ни в коей мере не должна рассматриваться как отражение официальной позиции Европейского союза.

Етнічні визначники культурина пограниччі: виклики і дилеми

Чмелик Роман,директор Львівського історичного музею, доктор історичних наук, віце-президент Українського комітету ІСОМ.

Кожен четвертий лелека в світі є поляком
(Напис на плакаті у Варшавському зоопарку)

ХХ століття — століття двох світових воєн, революцій, розпаду імперій і виникнення сучасних незалежних держав. Поділ територій і переміщення кордонів було загрозою не тільки для людей, але також і для історико-культурних пам’яток. Багато конфліктів у міжнародних стосунках безпосередньо стосується інтерпретації, використання, привласнення чи нищення культурної спадщини, яка знаходиться на межі зіткнення етносів. У ХХ столітті окреслені проблеми дуже часто були причиною політичних спекуляцій і маніпуляцій.

Кожна політична сила хоче привласнити минуле і з його допомогою, використовуючи його як інструмент, привласнити сучасне. На пограниччі кожна етнічна група, яка домінує в силу політичних причин, хоче привласнити минуле цього цілого простору з метою привласнення сучасності. А для цього при кожній можливості хоче поставити свої печатку, знак, штамп, маркер етнічної чи національної належності на якомога більшу кількість різного роду об’єктів природи і культури. Такі дії стають вихідним пунктом аналізу, на підставі якого твориться нова історична нарація, формуються нові етнічні чи національні міфи і легенди.

Створені істориками, антропологами, культурологами та іншими вченими нові або реконструйовані, відтворені, реанімовані міфи дають підстави політикам, а в результаті і правникам творити нові конструкції (моделі) культурного розвитку, в якому держава виступає у ролі замовника. В такій ситуації, держава як замовник отримує право контролювати процес культурного розвитку і на власний розсуд карати незгідних, оголошуючи їхні дії ворожими по відношенню до суспільства.

Автор книжки «Криве горе. Пам’ять про непохованих» професор Олександр Еткінд говорить, що постійно точаться дискусії про місце і роль держави в розвитку економіки. Натомість, про місце і роль держави в історії і формуванні політики в культурі говориться набагато менше. Хоча втручання держави в ці справи викликає недовіру громадян до держави. І зовсім не обов’язково, щоб така ситуація була пов’язана з авторитаризмом. Як говорить професор Еткінд, в Польщі вона швидше пов’язана з націоналізмом [2].

Здобуття незалежності, втрата чи набуття території — це поважний виклик у справі формування нового культурного простору. Найчастіше різноманітні проблеми і конфлікти у сучасних міждержавних стосунках виникають на пограниччях або з приводу пограниччя. Вживаємо цей термін у широкому розумінні — культурне пограниччя. Зазвичай це територія, на якій знаходяться дуже важливі історичні пам’ятки, які становлять предмет гордості щонайменше двох народів і є дуже важливими, а часом основоположними частинами їхньої культурної спадщини. Звідси велика любов до тих об’єктів, місць і тої землі. На жаль, дуже часто діалог панівної і підпорядкованої етнічної спільноти будується на протиставленні, в якому кожна зі сторін хоче привласнити історію, культуру, осіб тощо. Більше шансів на перемогу завжди має пануюча спільнота, яка в своїй діяльності отримує більшу підтримку держави. Вона старається поширити «свою» правду, в основі якої лежать національні або державні інтереси з чіткими етнічними або релігійними пріоритетами. Насаджування «виключно своєї правди», яка в більшості випадків пов’язана із кривдою і травмами іншої сторони, досить часто виглядає як помста. В такій ситуації даремно сподіватися прояву розуміння іншого чи толерантності. Культурну спадщину «інших», яку не вдається привласнити чи підпорядкувати, починають трактувати як чужу і ворожу. Пам’ятки культури в такій ситуації опиняються в ролі заложників — їх можна знищити або з їхньою допомогою можна шантажувати другу сторону.

Приклади:

  1. українсько-польський конфлікт довкола Цвинтаря Орлят на Личаківському кладовищі у Львові;
  2. українсько-польський конфлікт за греко-католицьку катедру в Перемишлі і демонтаж купола на ній;
  3. українсько-польський конфлікт довкола картин Мартіно Альтамонте з костелу святого Лаврентія в Жовкві — «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами» відреставровані у 2012 році, а «Битва під Хотином» і «Битва під Клушино» до сьогодні не реставруються.

Така поведінка часто виправдовується безмежною любов’ю до власної культури, всього власного і це патетично називається «патріотизмом». Тільки не говориться про націоналістичні основи цього виду патріотизму. В таких випадках історію і культуру завжди стараються підпорядкувати політиці держави, правлячої партії тощо.

Сучасна українська історіографія мало згадує позитивно про культурну присутність поляків протягом останнього тисячоліття у Львові, Івано-Франківську чи Жовкві. Більше йдеться про роль і значення власне українців у розвитку згаданих міст. З іншого боку польські історики «делікатно» мовчать про культурну присутність українців у Перемишлі, Сяноку, Ярославі. Наприклад, у новій постійній експозиції Національного музею Перемиської землі акцент зроблено на колабораціонізмі українців з німцями у Другій світовій війні, а не на віковій їхньої присутності в культурному просторі цього пограничного міста. За твердженням української дослідниці Вікторії Середи, польська і українська меншості майже не присутні у краєвиді суспільного чи культурного розвитку краю, а навіть, коли про них говориться в окремих частинах наративу про минуле, то виключно в ситуаціях конфліктних [1, с. 391].

Таким чином етноцентризм став основою формування системи культурних цінностей на багатокультурному пограниччі.

Багато пам’яток культури на пограниччі мають універсальний характер. Це означає, що іноетнічні впливи на локальну культуру були досить значними і їх можна легко зауважити. І навпаки, місцеві традиції у свою чергу впливали на запозичені стилі, явища, модифікуючи їх. В таких ситуаціях досить тяжко, а часом і неможливо сучасним дослідникам однозначно визначити належність особи чи пам’ятки до тої чи іншої культури. Наприклад, митрополит Андрій Шептицький, роду Корняктів чи Боїмів, або ж Палаццо Бандінеллі на Ринку у Львові, в якому від 1629 року після отримання привілею польського короля розміщувалася перша пошта у Львові, а зараз говоримо, що це була перша пошта в Україні.

Культура українсько-польського пограниччя, на якому яскравим прикладом є місто Львів, має вагоме значення для щонайменше двох сучасних країн — України і Польщі. Дуже важливо сьогодні не втягнутися у змагання щодо етнічної належності культурної спадщини, намагаючись привласнити якомога більшу кількість пам’яток. Необхідно сконцентрувати зусилля двох країн на суспільній відповідальності та спільній турботі про збереження цієї спадщини і передачі його у доброму стані наступним поколінням.

Приклади:

  1. співпраця Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника і національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві;
  2. спільне опрацювання і видання наукових каталогів музейних колекцій Львова дослідниками України і Польщі при фінансовій підтримці Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща.

Культурні ресурси України і Польщі на пограниччі творилися протягом тисячоліття за активної участі двох народів. Природною на пограниччі також є ситуація, коли історико-культурні пам’ятки одного народу знаходяться на території і у власності іншого народу. Належність до цієї землі, її культури і її минулого впливає на формування ідентичності окремих осіб і місцевих спільнот. Тому дуже важливо навчитися не використовувати культурну спадщину минулого з метою задоволення тогочасних ідеологічних потреб. Вона не може служити причиною непорозумінь, конфліктів і ворожості.

Перед нами сьогодні стоять виклики — перетворити багатовікові претензії, стереотипи і ворожість на взаємну повагу, толерантність і скерувати спільні зусилля на творення гідного і безпечного майбутнього. Культура, історія і пам’ять не повинні бути сферою конфлікту, а майданчиком взаємного порозуміння і діалогу, зміцнення громадянського суспільства.

В кінці свого виступу хочу подати дві цитати на тему ідентичності населення пограниччя.

65-літній мужчина українського походження в Перемишлі на питання: «Чим для Вас є Польща і чим Україна?» відповів: «Це мої дві батьківщини. Одна, в якій виросли діди і прадіди — це Польща, а друга, для продовження мови, культури — то Україна… Я не роздертий — ідентифікую себе з українськістю, а з другої сторони тут живу, тут працюю, тут є моя батьківщина» [3, с. 196].

Друга цитата із розмови респондентки зі студенткою Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету під час польових досліджень на пограниччі: «Я є полькою, але мій тато був українцем і я завжди з повагою ставлюся до української культури і релігії. На великі свята я також іду до церкви і вмію розмовляти українською і польською. Моя душа і польська, і українська» [4, с. 88].

«Кожен четвертий лелека в світі є поляком». Хто його про це питав? Хто і на якій підставі вирішив привласнити цього птаха за допомогою етнічного маркування?

Джерела і література

  1. Середа В. Вплив польських та українських шкільних підручників з історії на формування польсько-українських етнічних стереотипів. // Вісник Львівського університету. — 2000. — Вип. 35–36. — С. 387–398. (Серія «Історична»).
  2. Режим доступу http://www.korydor.in.ua/ua/stories/aleksandretkind-pomenyat-svoe-predstavlenie-o-gosudarstve.html (дата входу 06.06.2018).
  3. Hann C. Być Ukraińcem w Polsce: głosy z podzielonego miasta. Wokół problemów tożsamości / pod red. A. Jawłowskiej. — Warszawa: Wydawnictwo LTW, 2001. — S. 182–207.
  4. Kulak K. Tożsamość etniczna w małżeństwach mieszanych na pograniczu polsko-ukraińskim. Archiwum Instytutu etnologii i antropologii kulturowej Uniwersytetu Warszawskiego. — № 504. — 325 s.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.

Изданы материалы международной конференции "Днепровский паром. Историко-культурное взаимодействие"

Издание Днепровский паром. Историко-культурное взаимодействие

Вышел в свет сборник материалов международной конференции "Днепровский паром. Природное единство и историко-культурное взаимодействие белорусско-украинского пограничья", проходившей 26-27 апреля в Гомеле в рамках проекта "От партнёрства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству".

Презентации сборника пройдут 30 сентября в Лоеве и 5 октября в Гомеле. Материалы конференции будут распространены по музеям, библиотекам и учреждениям образования Гомельской и Черниговской областей. Также они будут размещены на сайте проекта "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству", который начнёт свою работу в конце сентября.

Корюківський музей як культурно-освітній центр та відкритий громадський простір

Бабич Людмила,директор Корюківського історичного музею.

Стаття розкриває шляхи перетворення музею зі сталого місця зберігання артефактів культурної спадщини на відкритий та динамічний громадський простір соціальної взаємодії за останні 5 років.

Корюківський музей був створений рішенням виконавчого комітету Корюківської районної ради народних депутатів у 1980 році як Музей бойової і трудової слави. Сьогодні засновником музею є Корюківська міська рада. Музей має площу 250 кв. м. Експозиція музею розміщена в п’яти залах і охоплює проміжок часу від палеоліту до сучасності. Один із залів виставковий.

Сьогодні музей своє майбутнє вбачає в утриманні балансу між традиційними функціями музейного закладу та інноваційними технологіями, інтерактивністю. Для себе, поки що, ми знайшли два шляхи — спеціалізуватися на вузькому краєзнавчому матеріалі і пропонувати інтерактив, в якому відвідувач може отримати не лише нові знання, а й спробувати освоїти їх на практиці. Для цього можна і потрібно прив’язувати краєзнавчий матеріал до місцевості, проводити пішохідні екскурсії та квести. Це завжди викликає зацікавлення у дорослих і ажіотаж у дітей.

Так, 2018 року до Дня сім’ї Корюківським історичним музеєм спільно з КММГО «Альтернатива» було організовано та проведено родинний квест — «Солодкий скарб Омеляна Каруки». Головне завдання — скласти карту захованого скарбу і відшукати його. Пройти квест — це чудова нагода для родин попрацювати єдиною командою, провести час на свіжому повітрі та отримати незабутні враження.

Чудовий спосіб оволодіти новими навичками, розповісти про місцевих майстрів і ремесла, залучивши до цього широкі кола відвідувачів — проведення майстер-класів. Шукаємо цікавих неординарних талановитих творчих особистостей у своїй громаді та за її межами, запрошуємо їх до музею. Організовуємо майстер-класи різного ступеня складності: для дітей, мам у декретній відпустці, пенсіонерів тощо. Ось до прикладу.

Цикл різдвяних та великодніх майстер-класів з виготовлення різдвяної свічки (відвідувачі музею мали нагоду спробувати себе в ролі свічкарів), ялинкової прикраси та різдвяної листівки — від молодшого наукового співробітника музею Катерини Онищук (Мал. 1); великоднього віночка — від корюківської майстрині Аліни Черноморченко; з писанкарства — від талановитого хлопця, студента Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка Сергія Гончаренка (Мал. 2); розпис великоднього пряника від майстрині Лілії Голуб, який викликав у всіх тільки радість і задоволення.

Дівочий майстер-клас з лялькарства від талановитої корюківської майстрині Марини Шикалової; робота із солоним тістом від чернігівської майстрині Людмили Сергійко та багато ін.

Музей намагається впроваджувати в свою практику інтерактивні заняття для молодших школярів на історичні теми. Який історичний шлях пройшло світло, відколи оселилося в наших домівках? Саме це намагалися з’ясувати з корюківськими учнями 1–4 класів під час заняття «Світло в наших оселях».

Час, коли дорослі та діти йшли в музей тільки за знаннями, давно минув. Інформаційне суспільство виростило покоління, яке про все необхідне може дізнатися з мережі Інтернет. Що треба зробити, щоб заохотити людину відвідати музей? Важливо розуміти, за чим відвідувач може прийти: за новими знаннями, емоціями чи, може, щоб поспілкуватися у цих умовах із родиною або друзями. Сучасний музей повинен бути і є громадським простором.

Новий рік 2018 в музеї! Виставковий зал перетворився на новорічні локації на всі смаки. Це: ретро-ялинка, авторські ялинки, пряникова, еко-хенд-мейд та текстильна, новорічні ляльки від сучасних майстринь, камінна зала, і фотозона тощо. Готувалися до свята спільно з громадськістю. Містяни приносили до музею ялинкові прикраси, іграшки, листівки XX століття, які потім поповнили фонд нашого музею. А всі відвідувачі охоче фотографувалися біля каміну та фотозони (Мал. 3).

Кава-паті, або кавова вечірка. На деякий час стіни музею перетворилися у затишну кав’ярню з відповідним антуражем. Акуратні столики з білими скатертинами, кавові зерна, цукерки, декоративні свічки з ароматом кави, турки і кавоварки, а також хенд-мейд кавової тематики. Ідея виставки творчих робіт з меленої кави та її зерен переросла в кавову вечірку. Відвідувачі вечірки ділилися своїми кавовими історіями, рецептами на будь-які смаки, дегустували, порівнювали, проводилася вікторина «Все про каву». А ще читали вірші «з ароматом кави», слухали «Кавову кантату» Баха, ворожили на кавових зернах і кавовій гущі.

Зміни в музеї мають бути пов’язані із усвідомленням того, для яких саме аудиторій працює цей музей. Ми задумувалися над тим, які є особливі групи (можливо старші люди, неповносправні, чи діти у селах, де мало освітніх можливостей), які могли би бути найбільше зацікавлені у відвідуванні музею, а також і у співпраці та співтворчості. І ось що вийшло.

«Кожен може творити красу» — переконані мешканці сіл Корюківської ОТГ. Тому, протягом останніх чотирьох років в музеї діє проект «Мистецтво одного села». Яскраві, колоритні вироби народних умільців нікого не можуть залишити байдужим. Саме вони представляють виставки мистецьких надбань своєї громади. До майстрів долучаються, дарують свою творчість поети, музиканти, співаки. Для цих людей відкриття виставки у музеї — справжня подія (Мал. 4).

Декілька років в музеї реалізується, вподобаний багатьма людьми, музейний проект «Талановиті люди Корюківського краю», в рамках якого значне місце було відведено пропаганді досягнень наших творчих людей. В результаті, в грудні 2016 року в музеї за ініціативи активних корюківців був створений Клуб творчих людей Корюківщини «Перлина», який об’єднав під своїм крилом поетів, художників та композиторів. Музей став місцем, куди люди приходять не лише до експонатів, колекцій, експозицій, а головним чином — до людей; важливим, відкритим і комфортним простором спілкування, відкритою платформою дискусії, де зустрічається старе і нове мистецтво, місцем отримання нового досвіду та знань (Мал. 5).

Наш колектив активно працює над формуванням нового бачення музею, як центру громадської активності, майданчика для суспільного діалогу. В музеї діє експозиція, присвячена подіям на Сході країни. Нещодавно в нашому музеї ми відкривали неймовірно потужну емоційну виставку Віки Ясинської «Портрет солдата». Це портрети чоловіків, які добровільно або за призовом брали участь у захисті Незалежності нашої держави на Сході України. На відкритті виставки були присутні воїни, родичі загиблих воїнів, в т.ч. із сусідніх районів, волонтери, представники ГО «Єдина родина Чернігівщини», влади, районної ветеранської організації. Презентація виставки переросла у простір для щирого спілкування між людьми, які волею долі були втягнуті в цей кривавий конфлікт. Люди ділилися своїми переживаннями, думками, планами на майбутнє (Мал. 6).

Коли ми говоримо про реалізацію партиципації, то велика кількість людей зараз має можливість включитися в підтримку тих чи інших проектів, ініціатив — соціальних, культурних, витрачаючи на це власну енергію, сили і, що найголовніше, власні ресурси. Більш того, партиципація є бажаною колективною практикою, яка визначає колективну подію.

Активна робота колективу музею та співпраця з Корюківською міською молодіжною громадською організацією «Альтернатива» стали поштовхом до пошуку можливостей впливу на формування місцевої культурної політики. Першою такою роботою стала вдала реалізація проекту «Корюківка вишивана» та широке залучення громадськості до всіх етапів проекту. Головна мета проекту — презентувати дивосвіт давнього корюківського вишиваного орнаменту та традиційного святкового одягу корюківчанок початку XX століття з фондів Корюківського музею, залучивши до цього молодь як моделі. Партнерами проекту стали відомі корюківські фотографи, дизайнери, меценати. Результатом проекту стало видання у 2017 році презентаційного каталогу та настінного календаря «Корюківка вишивана» на 2018 рік (Мал. 7–8).

Ще один спосіб комунікувати з громадою — ведення музейної фейсбук-сторінки, на якій висвітлюємо життя музею, показуємо цікаві експонати, анонсуємо події та інше. Сторінці нашого музею вже 1 рік. Наразі на неї підписано близько 400 користувачів. Але так як вони також на своїх сторінках поширюють наші новини, ми охоплюємо щодня досить велику аудиторію. Так, коли ми викладаємо подію, пов’язану з дітьми, це викликає 1500 реакцій користувачів, коли викладаємо ретрофото — 1600–3500 реакцій.

Тож, музеям варто створювати події та програми з глибоким задумом і креативною подачею, організаторам фестивалів та культурних подій — залучати музеї до співпраці, батькам і вчителям — спільно з дітьми брати участь у цікавих музейних програмах, журналістам не пропускати повз увагу яскраві музейні проекти, відвідувачам — активно співпрацювати і ділитися врженнями та новими ідеями з самими музейниками.


Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.

Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця" як містоутворюючий чинник Батурина

Сердюк Наталія,завідуюча відділом науково-просвітницької роботи Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

Закладу, який маємо честь представляти, цього року виповнилося 25 років з дня заснування. Зв’язок музейного закладу і міста триває з 1975 року, часу заснування Батуринського історико-краєзнавчого музею. 14 червня 1993 року на його базі створено Державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», спочатку як комунальний заклад Чернігівської обласної ради.

У 2006 році з ініціативи Чернігівської обласної державної адміністрації та Чернігівської обласної ради заклад було переведено в управління Міністерства культури України, а за рік, у листопаді 2007 році, Указом Президента України В. Ющенка закладу присвоєно статус національного. Наступного року в унісон із заповідником селищу Батурин було надано статус міста. Відтоді написана не одна славетна сторінка плідної співпраці заповідника, міста, районної і обласної гілок влади. Міська влада сприяла вирішенню питань землевпорядкування і землевідведення, вже котрий рік сприяє організації заходів патріотичного спрямування, у тому числі обласного, ба, навіть державного значення.

Не випадково, з самого початку створення музейного закладу в Батурині селищна (міська) влада працювала в тандемі з музеєм, пізніше заповідником, особливо активно за каденції нинішнього міського голови Леоніда Душі.

Важко переоцінити рушійну, позитивну роль заповідника в новітній історії міста над Сеймом, та й за великим рахунком цілої Чернігівщини. Найперша інвестиція для будь-якої держави — це люди. З усіх закладів Батурина наразі Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» має найбільшу штатну чисельність працівників — 105 осіб (з 2012 року). Приблизно кожен 5–6 працюючий мешканець нашого міста є працівником заповідника. Колектив молодий, середній вік працюючих становить 44 роки.

Головною причиною успіху заповідника є професійний колектив, а однією із завдань кадрової політики дирекції закладу — організація підготовки і перепідготовки кадрів, забезпечення росту кваліфікації персоналу. Загалом у закладі вищу освіту має

41 працівник, що становить 39 % від усього колективу. Історичну освіту мають 24 працівники, що становить 58,5 % від загальної кількості працівників з вищою освітою. Четверо співробітників заповідника здобувають вищу освіту — троє в Національному університеті «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка на історичному факультеті, один — у Сумському державному університеті здобуває інженерну освіту. Отже, вже само собою зрозуміло, що заповідник є найбільшим роботодавцем в Батурині. У закладі працюють, підвищують свою кваліфікацію, навчаються у вузах без відриву від виробництва, у тому числі в аспірантурах, молоді люди — місцеві уродженці та із сусідніх населених пунктів. Можна сказати без перебільшення, що НІКЗ «Гетьманська столиця» є кузнею висококваліфікованих музейних, педагогічних, інженерних, агрономічних, бухгалтерських та інших кадрів.

Також, важливо що заклад є платником податку з доходів фізичних осіб в місцеві бюджети, а це сотні тисяч гривень щороку. У 2015 році заповідником було перераховано податку з доходів фізичних осіб у сумі 456,2 тис грн. Із них до районного (і міського) бюджету надійшло 60 % від цієї суми — 273,72 тис. грн. В 2016 році заповідником було перераховано податок з доходів фізичних осіб в сумі 674,5 тис грн., з них до районного бюджету надійшло 60 % від цієї суми — 404,7 тис. грн. (з 2017 року даний відсоток податку перераховується на рахунок об’єднаної територіальної громади міста Батурин). По податку з доходів фізичних осіб (утримання із заробітної плати) до різних бюджетів було перераховано 1282,0 тис. грн., з них до бюджету об’єднаної територіальної громади міста Батурин — 769,2 тис. гривень.

Велику роботу проводить заповідник в сенсі профорієтації підростаючого покоління, сприяє направленню випускників на державну форму навчання у вищих навчальних закладах із подальшою гарантією надання першого робочого місця за отриманим фахом. Велику роль у цьому відіграє історичний гурток «Батуринський курінь», який працює при заповіднику з 2015 року.

Тобто питання зайнятості населення (в умовах проблеми затяжного безробіття та військової Росії проти України) певною мірою вирішене вже самим закладом. Гарантована, вчасно виплачувана заробітна плата вища середньої по місту Батурину, гнучка система преміювання, гарантований державою соціальний захист працівників — оплачувані профспілкові та додаткові відпустки, вчасна оплата листків тимчасової непрацездатності, відпусток по вагітності і пологах, дитячі та інші путівки на санаторно-курортне лікування працівників та членів їх сімей.

Окрім того, можна упевнено говорити, що впродовж останніх років навколо заповідника створено Батуринський туристичний кластер. Не останню роль у розвитку міста зіграв факт створення Батуринської об’єднаної територіальної громади. Активно стала розвиватися сфера культури на рівні міста, малий та середній бізнес — дрібна торгівля сувенірами (Мал. 1), продуктами харчування, ГЗМ, послуги шиномонтажу, стоянок, засновуються та процвітають заклади громадського харчування. Особлива тема, яка радує — будівництво, заснування, розширення, покращення якості готельної інфраструктури міста. Працюють та розви-

ваються кілька готелів вищого та середнього класу, приватні садиби зеленого туризму: «Фортеця», історико-туристичний центр «Вітрила Миклухо-Маклая», комплекс «Берег», приватні зелені садиби Данько Т.М. та Алфімова Д.Ю. Це сотні робочих місць, які відіграють вирішальну роль у зменшенні соціальної напруженості в регіоні.

Варто вказати і про інвестиційну привабливість подієвих заходів, організатором яких є заповідник, або які організовуються на теренах заповідника. Багато років це було Обласне Козацьке свято, а цього року з ініціативи заповідника концепція свята змінена. Увазі небайдужої, активної, патріотичної і молодіжної аудиторії пропонується фестиваль «Шабля». По-перше, цей оновлений щорічний фестиваль пролонгується в часі, несе в собі більший заряд патріотизму, враховує потреби насамперед молоді і держави. Реалізація проекту дасть можливість в подальшому розвивати фестивальний рух і креативний бізнес, що буде потужним чинником розвитку туризму, одного із перспективних напрямків прогресивного розвитку Батуринської громади, її ефективного економічного та соціального розвитку. Вже сьогодні виготовляється прогнозований туристичний продукт — це фото/відео-контент, брендована продукція (одяг та його елементи, сувеніри), поліграфічна продукція. Фестиваль надасть нового імпульсу цим процесам.

Наразі відпочинок у Батурині можна обрати на будь-який смак і гаманець. Насамперед рекреаційний, пізнавальний, паломницький, дитячий тощо, меншою мірою — діловий. Єдине, чого наразі бракує, це пропозицій розміщення економ-класу, як-от хостелів для найменш незахищених верств населення — учнівської молоді. Це питання наразі опрацьовується місцевою владою. Для цього існують приміщення, які потребують капітального ремонту, отже інвестора, зацікавленого у розвитку готельного бізнесу в більших масштабах, але найнижчого цінового сегменту. Впевнені, що це питання буде вирішене в найближчій перспективі. Таким чином збільшиться кількість туристів з віддалених областей України та найближчого зарубіжжя. За останнє десятиліття від 20 тисяч відвідувачів за рік, кількість візитерів до міста збільшилася майже в 10 разів — 175,4 тис. у 2017 році! Населення Батурина складає трохи більше 2 тисячі. Пропускна здатність та завзятість працівників заповідника дозволяє говорити з впевненістю, що перспектива у міста є!

Дивовижне поєднання помірних природнокліматичних умов Чернігівського Полісся — ліси, повні грибів та ягід, заплавні луки, озерця, квітучі сади, цікаві, відроджені, наповнені глибоким змістом екскурсійні об’єкти Національного заповідника «Гетьманська столиця», віддаленість від метушливих загазованих мегаполісів, православні церкви, монастир, а також традиційна українська кухня — все це вкупі дає чудовий результат якісного відпочинку, пізнання власної історії, патріотичного виховання, просування суто українського продукту, збереження екології і природних осередків флори і фауни. Сміливо можемо стверджувати, що Батуринський конгломерат є яскравим прикладом поєднання інтересів держави, місцевої громади, туристичного бізнесу та пересічного відвідувача середнього достатку.


Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.

Природный ландшафт Восточного Полесья как условие формирования материальной и духовной культуры региона

Павловский Александр Илларионович, кандидат географических наук, доцент, заведующий кафедрой геологии и географии геолого-географического факультета Гомельского государственного университета им. Ф. Скорины.

Андрушко Светлана Владимировна, кандидат географических наук, доцент, Гомельский государственный университет им. Ф. Скорины.

Полесье — равнинные территории, соотносимые с территориями распространения древних аллювиальных, аллювиально-озерных и флювиогляциальных отложений (главным образом песков) в периферийной зоне плейстоценовых материковых оледенений Европы (Полесская низменность, Мещерская низменность России, равнинные районы Польши).

Белорусское Полесье является частью обширной территории в пределах Полесской низменности, расположенной преимущественно в пределах бассейна реки Припять. Восточное Полесье — историко-этнографический регион и физико-географическая область, занимающие восточную часть Полесской низменности. Своеобразие и отличительные черты Восточного Полесья определяются широким развитием сильно заболоченных аллювиальных, озерных, озерно-аллювиальных и водно-ледниковых равнин с разнообразными формами сильно денудированных краевых ледниковых и эоловых комплексов.

Формирование ландшафтов Восточного Полесья определялось развитием геомы и биоты территории. Геолого-геоморфологическая основа региона развивалась унаследованно в течение длительного времени. В тектоническом отношении структурный план территории составляют: Припятский прогиб, Микашевичско-Житковичский выступ, Брагинско-Лоевская седловина, Жлобинская седловина, западные склоны Воронежской антеклизы и отроги Украинского щита (рис. 1, 2).


Рисунок 1 — Тектоническое строение территории Восточного Полесья


Рисунок 2 — Кристаллические породы фундамента (Украинский щит, д. Глушковичи, Лельчицкий район)

Основную площадь территории занимает Припятский прогиб с глубоким залеганием кристаллического фундамента (до 6 тыс. м, окрестности города Василевичи) и сложным строением. Осадочный чехол сложен породами верхнего протерозоя, палеозоя, мезозоя и кайнозоя.

На территории Восточного Полесья расположен ряд уникальных геологических памятников (табл. 1, рис. 3), представляющих большой научный и познавательный интерес. Некоторые из них могут быть использованы в целях организации экскурсионно-туристической деятельности.

Главные богатства недр территории Полесья — нефть, уголь, калийная и каменная соль, гранит, горючие сланцы, торф, сапропели, строительные пески и глины.

Современный рельеф территории формировался также конформно. Дочетвертичная поверхность представляла собой пластово-аккумулятивную равнину, сложенную палеоген-неогеновыми песчано-глинистыми отложениями, выровненную и в значительной степени заболоченную. Каркас рельефа, его волнистость в четвертичное время были сформированы припятским ледником и его талыми водами с последующим преобразованием водно-эрозионными, эоловыми, биогенными и другими рельефообразующими процессами.

Ландшафты Восточного Полесья относятся к подзоне широколиственнолесных (Полесских) ландшафтов. По особенностям гипсометрического положения выделяются возвышенные, средневысотные и низменные группы родов ландшафтов. Возвышенные ландшафты представлены холмисто-моренно-эрозионными, на Полесье встречаются фрагментарно на территории Мозырской возвышенности. Средневысотные включают вторично-моренный, моренно-зандровый и вторичный водно-ледниковый природно-территориальные комплексы. К низменным ландшафтам относятся аллювиальнотеррасированный и пойменный.

Таблица 1 — Уникальные геологические объекты территории Восточного Полесья
Объект Географическое положение, краткая характеристика
Выход на дневную поверхность пород кристаллического фундамента Карьер "Надежда" (окрестности деревни Глушковичи Лельчицкого района)
Выход на дневную поверхность меловых отложений в долине реки Сож Окрестности деревни Шерстин Гомельского района
Выходы глауконитово-кварцевых песков в долине реки Сож Окрестности деревни Шерстин Гомельского района
Обнажения неогеновых алевритов в долине реки Ипуть Окрестности города Добруша
Обнажения пород палеогена в долине реки Сож Район санатория "Ченки" (Гомельский район)
Карьер по добыче кварцевых песков неогенового возраста В окрестностях деревни Ленино Добрушского района
Обнажения пород палеогена и неогена в долине реки Днепр В окрестностях городского поселка Лоев
Обнажения пород неогена и раннего четвертичного периода в долине реки Днепр В окрестностях деревень Дворец и Холмечь Речицкого района


Рисунок 3 — Обнажения пород неогена и раннего четвертичного периода в долине реки Днепр (д. Страдубка, Ляхова гора, Лоевский район)

За длительный период антропогенного воздействия естественные ландшафты Восточного Полесья испытали значительные изменения, вызванные процессом расселения, хозяйственным освоением территории и интенсивным использованием природных ресурсов. В результате на территории сформировались современные природно-антропогенные ландшафты.

Особенности природопользования и антропогенные изменения ландшафтов Восточного Полесья за период 2,5 тыс. лет, начиная со времени появления первых стационарных поселений, а вместе с ними и существенных преобразований ландшафтов в железном веке (I тыс. до н.э.) и до настоящего времени (начало XXI в.), позволяют выделить 5 этапов в освоении территории. Для каждого из них характерны свои особенности демографического развития и организации системы расселения, преобладающие виды хозяйственной деятельности и антропогенной нагрузки на природные ландшафты, а также особенности использования природных ресурсов территории.

Этапы природопользования:

1-й этап — этап доминирования подсечно-огневого земледелия (I тыс. до н.э. – сер. I тыс. н.э.);

2-й этап — этап перехода от подсечно-огневого к пашенному земледелию (VI–VIII вв. н.э.);

3-й этап — этап развития пашенного земледелия и ремесел (IX – вторая половина XVI в.);

4-й этап — этап начала промышленного воздействия (вторая половина XVI–XIX в.);

5-й этап — этап интенсивного антропогенного преобразования (XX – начало XXI в.).

Значительная продолжительность 3-го и 4-го этапов, существенные изменения факторов хозяйственного и социально-демографического развития территории, а также увеличение степени антропогенного освоения на 5-м этапе обусловили выделение подэтапов: 3а — IX–XIII вв., 3б — XIV – вторая половина XVI в.; 4а — вторая половина XVI – конец XVIII в., 4б — XIX в.; 5а — первая половина XX в. и 5б — вторая половина XX – начало XXI в.

Природно-ресурсный потенциал региона подвергался значительным антропогенным воздействиям. Использование тех или иных видов природных ресурсов на каждом из этапов освоения определялось техническими, социально-культурными и экономическими факторами развития территории. Особенности изменения использования ресурсов региона, а также динамика преобладающих видов хозяйственной деятельности показаны в таблице 2.

Таблица 2 — Особенности использования природных ресурсов Гомельского Полесья на различных этапах хозяйственного освоения
Ресурс Преобладающие виды деятельности Этапы
1 2 3 4 5
Промысловые животные (дичь, пушнина) Охота (звероловство), ремесла (обработка кости, рога, кож) ++ ++ ++ + + + + +
Ягоды, грибы, травы Собирательство ++ ++ ++ + + + + +
Рыбные ресурсы Рыболовство ++ ++ ++ + + + + +
Глины Гончарное производство ++ ++ ++ + + + + +
Дикие и домашние животные Животноводство ++ ++ ++ ++ ++ ++ ++ ++
Земельные ресурсы Подсечно-огневое земледелие ++ + + - - - - -
Пашенное земледелие - + ++ ++ ++ ++ ++ ++
Ресурсы животного мира (дикие пчелы) Бортничество ++ ++ ++ ++ + + + +
Озерные и болотные руды Рудное производство (добыча и обработка железных руд, кузнечное, ювелирное пр-во) ++ ++ ++ ++ + + - -
Древесина, ресурсы леса Строительство, будная (пр-во угля, дегтя, поташа) и деревообрабатывающая промышленность + + + ++ ++ ++ + +
Песок Гутная промышленность (пр-во стекла) - - - + ++ ++ + +
Сельскохозяйственная продукция Перерабатывающая промышленность (винокурение, мукомольная, крупяная, др.) - - - + ++ ++ + +

Истощение значительной части охотничьих ресурсов привело к снижению биологического разнообразия территории (значительно снизилась численность бобров, многих пушных и промысловых видов), отдельные виды животных были полностью истреблены (тарпан, тур, зубр).

Преобразование земельных и лесных ресурсов в течение всего периода освоения в значительной степени повлияло на их современное состояние (снизилась лесистость территории, увеличилась доля обрабатываемых земель, существенно измененных в ходе длительного освоения). Полностью выработаны запасы болотных и озерных руд, значительно истощены запасы торфа.

На территории Восточного Полесья обнаружены первые палеолитические стоянки человека (24–22 тыс. лет до н.э.). Однако только с момента появления первых стационарных поселений, в железном веке, отмечаются первые существенные антропогенные воздействия на природный ландшафт. Особенно ярко данный процесс наблюдается в староосвоенных регионах, к которым можно условно отнести Гомельское Полесье. Именно в пределах территории юго-востока Беларуси отмечено наибольшее скопление первичных поселений, памятников, датируемых ранним железным веком: 71 % из числа всех обнаруженных памятников в Республике Беларусь и 42 % от общего числа приходится именно на территорию Гомельского Полесья [1]. Соответственно, наибольшая степень антропогенных воздействий на начальных этапах хозяйственного освоения была характерна именно для указанной территории. На основе данных литературных и картографических источников составлена серия карт размещения поселений для каждого из этапов хозяйственного освоения (рис. 5–7).


Рисунок 5 — Размещение поселений в 1 тыс. до н.э. – I в. н.э. (1-й этап)


Рисунок 6 — Размещение поселений во второй половине XVI – конце XVIII в. (4а этап)


Рисунок 7 — Размещение поселений в XX в. (5-й этап)

Анализ размещения по этапам позволил выявить определенные закономерности. Поселения более поздних этапов возникали на большем удалении от рек, особенно это характерно для пунктов, появившихся после XIII в., когда началось интенсивное освоение водораздельных пространств. Поселения ранних этапов (2-й и 3-й) больше тяготели в своем размещении к крупным рекам 1–3 порядков (Днепр, Сож, Беседь), располагаясь на надпойменных террасах и высоких коренных берегах. Специфическая особенность характерна для поселений 1-го этапа, городищ и селищ милоградской археологической культуры, для расселения которой были характерны не только приречные, но и мысовые, болотные и холмовые типы поселений [2], что, однако, не исключает наличия в окрестностях поселения более мелких водотоков или источников. Поселения 4-го и 5-го этапов более равномерно размещались по всей территории Гомельского Полесья, что свидетельствует о снижении зависимости размещения поселений от природных водных артерий.

Таким образом, за более чем 2,5 тысячи лет территория Восточного Полесья прошла длительный путь от территории, осваиваемой древними охотниками и земледельцами, до развитого социально-экономического региона. В значительной степени был изменен природно-ресурсный потенциал, а вместе с ним и сам процесс ресурсопотребления, что во многом обусловлено существенной деградацией его отдельных элементов в ходе освоения территории.

Литература

  1. Поболь, Л.Д. Археологические памятники Белоруссии: Железный век / Л.Д. Поболь. — Минск : Наука и техника, 1983.
  2. Лошенков, М.И. Городища милоградской культуры на территории Республики Беларусь / М.И. Лошенков. — Минск : МФЦП, 2011.

Данная публикация была подготовлена при поддержке Европейского союза. Полную ответственность за содержание публикации несёт общественная организация "Белорусский зелёный крест". Она ни в коей мере не должна рассматриваться как отражение официальной позиции Европейского союза.

Программа круглого стола по итогам проекта "От партнёрства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству" 28 ноября 2018 г.

КРУГЛЫЙ СТОЛ
ПО ИТОГАМ ПРОЕКТА "ОТ ПАРТНЁРСТВА МЕСТНЫХ МУЗЕЕВ
К ШИРОКОМУ ТРАНСГРАНИЧНОМУ КУЛЬТУРНОМУ СОТРУДНИЧЕСТВУ"

Предварительная программа
(28 ноября 2018 г.)

Проект "От партнёрства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Финансируется совместно с Европейским Союзом в рамках Программы территориального сотрудничества стран Восточного партнёрства Беларусь — Украина (EaPTC).

Один из логотипов проекта "Днепровский паром"

Программы территориального сотрудничества открывают для стран Восточного партнерства возможность определить и совместно решать общие задачи приграничных территорий, обеспечивая тем самым устойчивое экономическое и социальное развитие на местном уровне.

EaPTC охватывает четыре программы территориального сотрудничества: Армения — Грузия, Азербайджан — Грузия, Беларусь — Украина и Молдова — Украина.

Срок реализации проекта: 2018 г.

Зона реализации:Гомельская область (Республика Беларусь); Черниговская область (Украина).

Музеи белорусско-украинского пограничья находятся в непосредственной близости, но взаимодействие между ними пока налажено слабо. Тем не менее перед ними стоят общие проблемы. Чтобы утвердить свой статус региональных культурных центров, местным музеям нужно перенимать успешный опыт, использовать инновационные методы музейной работы, выходить на новый качественный уровень. В этом может помочь объединение усилия белорусской и украинской сторон.

Главная цель проекта — объединить ряд музеев Гомельской и Черниговской областей туристическим трансграничным маршрутом, наладить сотрудничество и взаимодействие между ними.

Задачи:

  • Повысить потенциал местных музеев благодаря использованию новых форм работы и обмену опытом.
  • Познакомить музейных сотрудников с инновационными методами музейной работы.
  • Создать трансграничную интернет-платформу, которая объединит информацию о музеях и культурно-историческом наследии региона.
  • Привлечь внимание местных жителей к культуре и истории региона, нарастить его туристический потенциал.

План реализации проекта:

  • Подготовка и проведение круглых столов для представителей музеев, культурных и образовательных учреждений.
  • Развитие и деятельность общественной трансграничной координационной музейной группы.
  • Подготовка и проведение международной конференции "Днепровский паром. Историко-культурное взаимодействие", посвящённой культурно-историческому наследию региона, публикация материалов конференции.
  • Подготовка и проведение международного форума "Местные музеи: новые формы и инновации", посвящённого ознакомлению музейных сотрудников с новыми достижениями в музейной сфере, способами их использования и адаптации в музеях региона, публикация материалов форума.
  • Подготовка и проведение воркшопа по разработке трансграничного интермузейного экскурсионного маршрута.
  • Разработка новых тематических выставок, экскурсий с интерактивным сопровождением.
  • Подготовка и проведение международного пленэра по культурно-историческим местам Гомельщины и Черниговщины.
  • Издание иллюстрированного справочника-путеводителя по истории и культуре региона для музейных сотрудников.
  • Разработка и создание трансграничной музейной интернет-платформы.
  • Подготовка и проведение круглого стола для таможенников, пограничников и представителей органов власти с экскурсией по части маршрута.
  • Подготовка и проведение ознакомительного тура для представителей сферы образования.
  • Подготовка и проведение медиа-тура для туроператоров и журналистов по трансграничному интермузейному экскурсионному маршруту, созданному в рамках проекта.
  • Подготовка и проведение выставок по итогам проекта.

Смотреть календарь событий проекта

Работа Государственного учреждения культуры "Музей битвы за Днепр" по развитию музейной деятельности, внедрению новых форм и методов работы

Стадникова Римма, директор Государственного историко-культурного учреждения «Музей битвы за Днепр».

В условиях современной динамики общественного развития для обучения и воспитания подрастающего человека исключительно важны связь с прошлыми поколениями, формирование культурной и исторической памяти. Чтобы проникнуться такими чувствами, молодому человеку недостаточно только прочесть, посмотреть или услышать нужную информацию, но и необходимо получить объективное историческое знание. Это возможно осуществить только в музее, благодаря эффекту первичности, достоверности и наглядности экспонируемых ценностей истории и культуры. Здесь связь времен ощущается в конкретном предметном представлении, появляется возможность научить, как бы видеть историю, представлять все то, что стоит за предметом, понимать, что предметы вчерашнего и сегодняшнего дня — определенные звенья в цепи времени.

Музейная образовательная среда, использование разнообразных форм и методов в работе выступают действенными средствами в приобщении посетителей к ценностям материальной и духовной культуры, к историко-культурному наследию, формируют патриотизм. С другой стороны, благодаря эстетической составляющей музея, в этой среде происходит развитие визуального мышления, нравственных основ личности, художественного вкуса, вырабатывается умения: оценивать предметы музейного значения, слышать и вести диалог.

Общепризнано, что музеи существуют для посетителей. И чем разнообразнее музейные экспозиции и формы работы, тем более привлекательным выглядит учреждение для посетителей.

Экспозиция Музея битвы за Днепр посвящена событиям форсирования р. Днепр на Гомельщине войсками Центрального фронта под командованием К.К. Рокоссовского, боевым действиям 61-й и 65-й армий на Лоевском плацдарме и освобождению района от немецко-фашистских захватчиков, содержит материалы о партизанском движении на Лоевщине и о земляках, участниках Великой Отечественной войны.

Главная задача сотрудников музея — сохранение памяти о Великой Отечественной войне, увековечение подвига защитников Отечества и воспитание гражданина — патриота.

Память о войне — это и боль, и гордость лоевчан. Напоминанием потомкам о том, какой ценой досталось освобождение Лоевщины от немецко-фашистских захватчиков — 29 воинских захоронений. Вечный покой обрели здесь русские и украинцы, белорусы и казахи, узбеки и башкиры, став частицей лоевской земли. В них захоронен 11541 воин, это почти сколько сегодня проживает в районе (11734 жителей).

Человек, отдавший жизнь за Отечество, герой? Герой. Без сомнения. Кого же принято считать героем? Это человек, волею случая, попавший в смертельно опасную ситуацию и решивший ее таким поступком, который поднял его не только над собой, но и над всеми.

Память о героях народ хранил испокон веков. Когда забывают героев — государства рушатся, потому что некому быть примером для молодежи. Когда забывают героев, не уважают дела их и не помнят за что они шли на смерть, государства умирают.

В Музее битвы за Днепр память о героях свято хранится. Сотрудники учреждения осознают всю значимость и важность возложенной на них ответственности по сохранению даже не музейных экспонатов, скорее реликвий войны. При проведении экскурсий максимально используется имеющийся материал: предметный ряд, фотодокументы, аудиовизуальные источники, все то,

что позволяет наиболее полно знакомить посетителей с событиями, отраженными в экспозиции музея. Как правило, экскурсии в музее завершаются посещением мемориала «Битва за Днепр», где расположена аллея героев, оборудована площадка боевой техники, экспозиция «Землянка», смотровые площадки с видом на Днепр либо выездом к памятному знаку в урочище «Красная гора», установленному в месте форсирования Днепра, что способствует более эмоциональному восприятию происходивших здесь боев в годы войны и формированию глубокого интереса к героической истории региона, делает экскурсии более привлекательными для посетителей.

В музее действует программа «Актуализация и активизация патриотической направленности образовательного и воспитательного процесса посредством сотрудничества учреждений образования и учреждения культуры «Музей битвы за Днепр». Для учащихся разных ступеней обучения разработан цикл тематических экскурсий и лекций, что положительно влияет на уровень усвоения учебных программ и содействует формированию гражданско-патриотические качеств у подрастающего поколения. Программа способствует усвоению содержания предметов социально-гуманитарного цикла и факультативных курсов.

Спланированная совместная работа музея с учреждениями образования дает возможность эффективно выстраивать культурно-образовательную деятельность учреждения. Все мероприятия основаны на широком использовании подлинных исторических памятников, хранящихся в фондах музея, что дает возможность молодежи не только услышать факты из истории родного края, но увидеть и прикоснуться к свидетелям прошлого, почувствовать дух эпохи.

Состав посетителей музея очень разнообразен: школьники и студенты, рабочие и служащие, туристы и местные жители, гости города, члены делегаций и представители общественных

организаций, творческих союзов, коллективов и другие. Музей призван отвечать интеллектуальным и духовным потребностям каждой из этих групп. Участие в акциях, презентации, интервью радио и телеканалам, публикации в средствах массовой информации, разработка новых маршрутов, консультации, тематические вечера, конкурсные программы, дни памяти, уроки мира, круглые столы, коллективные творческие дела, походы, заочные путешествия, просмотр документальной хроники и фильмов о войне, кинолектории, беседы, литературно-музыкальные композиции, концертные программы, дни открытых дверей — всё это стало текущей работой музея.

Наряду с традиционными формами сотрудники музея внедряют в свою работу и инновационные подходы к проведению мероприятий: интерактивные элементы, практикумы, мастерклассы, фесты, инициируют проведение флешмобов, селфиакций, пропагандируют культурный туризм. С 2012 года музей принимает участие в международной акции «Ночь музеев», которая позволяет полнее показать посетителям ресурсы, которыми располагает учреждение.

Значительно способствует привлечению посетителей, особенно местных жителей, в музей деятельность семейного клуба краеведческой направленности «Наследники Лоя», который функционирует при музее в рамках проекта международной технической помощи «Развитие потенциала сети семейных клубов в Чернобыльской зоне с целью улучшения социально-экономической ситуации». Организатором проекта выступает общественная организация «Белорусский зеленый крест». Участниками клуба проведен ряд значимых мероприятий: международные краеведческие чтения, организована театральная труппа, которой поставлен спектакль-мюзикл «Еврейское местечко», премьера которого прошла в музее. Сейчас ведется подготовка к проведению международной конференции.

Участие музея в реализации проекта международной технической помощи «От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству», несомненно, активизирует научно-исследовательскую работу, обмен опытом с коллегами, участниками проекта, внедрять в работу не только новые формы, но и реализовывать совместные проекты, а это значит — позволит более полно удовлетворять познавательные интересы посетителей.


Данная публикация была подготовлена при поддержке Европейского союза. Полную ответственность за содержание публикации несёт общественная организация "Белорусский зелёный крест". Она ни в коей мере не должна рассматриваться как отражение официальной позиции Европейского союза.

Сокиринський палацово-парковий комплекс як осередок культури та мистецтва

Ральченко Ирина Григорьевна, директор Черниговского областного художественного музея имени Григория Галагана.

Говорячи про художнє життя початку та середини ХІХ ст., не можна не відзначити важливу роль у цьому процесі меценатської, благодійної діяльності. Як зазначає відомий дослідник цього періоду, мистецтвознавець Валентина Рубан, саме «… з виникненням та утвердженням дворянського стану подібна діяльність стає особливо активною. Велика знать починає колекціонувати твори мистецтва та раритети національної старовини. Поступово в родових помістях Розумовських, Тарновських, Капністів, Рєпніних, Дараганів, Маркевичів, Галаганів, розташованих на Чернігівщині, Полтавщині та інших етнографічних територіях, зосереджуються цінні зібрання творів мистецтва» [7, с. 34].

Збиральницька діяльність, створення музичних та театральних труп впливали на формування відповідної духовної атмосфери, котра приваблювала творчу інтелігенцію і сприяла процесам культурного взаємообміну. Саме в таких помістях зустрічалися діячі різних культур, які відкривали для себе Україну, її культурні надбання, наприклад Качанівка Тарновських.

Окрім цього тут відбувався також і процес взаємопроникнення дворянської та народної культур, що в свою чергу відіграло позитивну роль в розвитку української культури в цілому.

Одним з таких осередків були на той час і Сокиринці, родове гніздо поміщиків Галаганів, представників відомого козацько-старшинському роду, сім поколінь якого залишили помітний слід в історії нашої держави.

Предки цього роду походять з українських козаків, які вперше згадуються на початку ХУІІІ ст. Зокрема, Гнат Іванович Галаган (помер 1748 р.), який під час російсько-шведської війни був разом з Мазепою, а згодом перейшов на бік Петра І, від якого і одержав багато чинів та маєтностей. Саме по гетьманському універсалу від 3 жовтня 1716 р. він отримав село Сокиринці, що на довгі часи стало місцем перебування його роду.

Григорій — єдиний син Гната Галагана (1716 р. н.) — Прилуцький полковник, одружився з дочкою М.В. Дуніна–Борковського. Григорій Гнатович прожив нелегке військове життя і в 1777 році помер у Сокиринцях у хаті свого сина Івана. Іван Григорович одружився з 14-річною племінницею гетьмана Розумовського Катериною Дараган, дочкою Віри та Кирила Розумовських.

Старший син Івана Галагана Григорій народився у 1768 р. і виховувався в Лейпцигу. Після повернення оселився у Сокиринцях.

На початку ХІХ ст. починається новий етап в облаштуванні родового маєтку. Його новий господар — Павло Григорович Галаган (1793–1834) вирішує створити цілий палацово-парковий ансамбль.

Вирішений у стилі ампір, він будувався з 1824 до 1831 рік. Планування та проектування ансамблю належить Павлу Дубровському (1783–1850), учневі Д. Джилярді, який після смерті Андрія Меленського очолив губернську архітектурну креслярню у Києві. Разом зі знаним австрійським садівником В. Бістерфельдом вони створили цей справжній шедевр. Усі споруди разом з алеєю і парадним двором складають головне архітектурно-планувальне ядро комплексу, на північ від якого розташовано господарський двір. Другу частину маєтку складає парковий комплекс. У кінці довгої алеї біліє величний будинок увінчаний великим куполом, прикрашений восьми колонним портиком. Плавно збігає до смарагдового газону пандус, прикрашений мармуровими статуями та вазами. Просторий присадибний парк прикрашають альтанки перекриті напівсферичними куполами.

«Українським Парнасом» називали сучасники маєток Галаганів у Сокиринцях. Родове гніздо відомого козацько-старшинського роду збереглося до нашого часу і є, як зазначає Н. Гассанова, своєрідною пам’яткою доби розквіту української архітектури і парко-будівничого мистецтва XІX [3, с. 64]. За характером будівництва, художнім оформленням і функціональним призначенням — це розважальна садиба, більш-менш пристосована для житла. Цей маєток посів особливе місце, як приклад нового віяння часу. За своїм характером будівля наближалася до культурного центру або «Храму мистецтв», де незавершеність архітектурних форм і краса декоративного оздоблення визначали її достоїнства, а саме духовну її змістовність. Ця тенденція була зумовлена певними функціями комплексу. Як правило українські маєтки були і розважальною резиденцією, і місцем тихого затишку, і господарським підприємством діяльного господаря.

З історичний джерел дізнаємося про інтер’єри паласу за часів перебування в них Галаганів-Ламсдорфів. На першому поверсі вестибюль, у лівій частині якого була кухня що з’єднувалась з їдальнею на другому поверсі окремими сходами. З головного вестибюлю парадні сходи вели на другий поверх до аванзали через які потрапляли в танцювальний зал прикрашений двоколонним портиком коринфського ордера і нішами з колонадами. Планування кімнат анфіладне.

Збереглися повідомлення про інтер’єри палацу: його приміщення були заповнені старовинними цінними меблями, чудовими портретами, колекцією зброї, витонченими фарфоровим та срібним посудом [6, с. 4–5].

Початок цьому мистецькому зібранню поклав прилуцький полковник Гнат Галаган. Саме при ньому з’явились і перші фамільні портрети. Художня колекція була значно поповнена братами Павлом Григоровичем та Петром Григоровичем, які були власниками Сокиринців та Дігтярів.

Палаци прикрашали твори західноєвропейського та вітчизняного мистецтва, серед яких — портрети пензля Степана та Федора Землюкових, портретні та пейзажні роботи Аполлона Мокрицького, ікони, гравюри, скульптури, різні речі декоративного оздоблення будинку.

Значний внесок у збереження та поповнення музейної колекції належить Григорію Павловичу Галагану (1819–1888) — відомому державному та громадському діячу. Г. Галаган належав до людей, діяльність і добрі справи яких привертали увагу ще за життя. Предводитель дворянства Борзенського повіту, совісний суддя Чернігівської губернії, віце-президент Комітету по влаштуванню селянського життя у Південно-Західному краї, голова Комісії у справах кредитної кооперації, член Державної Ради Г.Галаган був також і визначним громадським діячем. Очолюваний ним Південно-західний відділ Російського Географічного Товариства видав два томи своїх «Записок», «Історичні пісні українського народу» Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць щодо природи Києва.

На рахунку Г. Галагана численні народні школи, прогімназія й гімназія у Прилуках, училище в Ічні. Був він і попечителем ремісничого училища в Дігтярях, під яке віддав своє помістя разом з будинком та землею. Дякуючи за це, мешканці м. Прилуки 17 січня 1880 р. обрало його своїм почесним громадянином, помістивши його портрет в приміщенні Думи.

Вінцем високої місії служіння народові на просвітницькій ниві стало заснування Григорієм Галаганом у 1871 році у Києві приватного навчального закладу — Колегії Павла Галагана в пам’ять свого єдиного рано померлого сина. Це був на той час один з кращих в історії України недержавних середніх закладів, в якому здобуло освіту чимало відомих діячів вітчизняної науки та культури, працювали видатні педагоги А. Житецький, М. Мурашко, М. Пимоненко та інші.


Рисунок 1 — Невідомий художник. Портрети Г.І. Галагана та портрет О.А. Галаган. 1740 -і рр.

Закоханий у мистецтво, Григорій Галаган не тільки зберіг, але й примножив родинну колекцію на засадах меценатства та благодійності, національної самосвідомості. Перебуваючи за кордоном, він здебільшого купував та замовляв роботи художникам-землякам, найперше з тим, щоб підтримати талант.

Що ж являє нині ця колекція? Найбільшу частку складає сімейна галерея Галаганів, представлена портретами восьми поколінь цього роду. Розпочинається вона портретом засновника роду, знаменитого прилуцького полковника Гната Галагана, написаним невідомим художником після 1739 року, коли Гнат Іванович за похилістю віку залишив посаду і передав пернач своєму синові Григорію. Парним до нього є портрет Гнатової дружини Олени, котрий імовірно, належить одному авторові і написаний в один і той самий час (рис. 1). За психологічною характеристикою, живописною технікою О. Лазаревський характеризував його як «кращий з відомих нам старих малоросійських портретів» [5, с. 340].

Вісімнадцятим століттям датується ще один оригінальний твір, авторство якого і досі під питанням. Це портрет Н. Д. Розумовської, родички Галаганів, родоначальниці ще одного відомого роду. Довгий час його приписували Григорію Стеценку (1710–1781) придворному живописцю К. Розумовського, але останні дослідження, проведені в музеї, дають підставу говорити про приналежність цього твору Хойзеру Генріху Готтлібу (1719–1752), так само як і портрета Василя Дарагана, який вже став хрестоматійним.

Є в Галаганівській колекції портрети інших членів родини, зокрема Григорія Івановича Галагана, виконаний його кріпосним художником, талановитим самоуком Федором Землюковим.

Власний портрет Григорій Павлович Галаган замовляє у Василя Серебрякова, найперше з тією метою, щоб врятувати та підтримати художника, який на той час жив і працював у Римі та знаходився у скрутному становищі. Ім’я цього художника довгий час було у забутті, а цей твір згадувався в старому описі Сокиринського музею під № 12 «як великий портрет італійської роботи». У 1995 році на підставі архівних матеріалів, зокрема листів Г. Галагана до матері, цей портрет було атрибутовано. Частково було досліджено життєвий та творчий шлях Василя Олексійовича Серебрякова (1810–1886), який народився в сім’ї вільновідпущеного кріпака. Відомо, що з 11 років він навчався в Імператорській Академії мистецтв. За одними відомостями, був пенсіонером Академії, а за іншими — виїхав до Італії за дорученням Миколи І. Василь Серебряков користувався довірою та прихильністю Олександра Іванова, який разом з Федором Чижовим і порадив Галагану замовити свій портрет.

На достатньо великому полотні бачимо молодого 24-річного Г. Галагана на повен зріст, у святковому вбранні: яскраво-синьому оксамитовому жупані, підперезаному шовковим строкатим поясом, шароварах Перед нами людина, яка не дивлячись на молодість, зробила свій життєвий вибір — працювати на користь людей та батьківщини. Звичайне обличчя, що, втім, випромінює розум, гідність і впевненість. Оперта на стан ліва рука — це не манірність, а ідентифікація себе як нащадка козацького роду, який пишається цим, і як справжній лицар, готовий захищати честь і гідність своєї батьківщини (рис. 2). Бо саме тут, на лівому боці, носили козаки шаблю, що простежується у портретах гетьмана Богдана Хмельницького, полковників Павла Полуботка, Юхима Дарагана, Івана Григоровича Галагана, які прикрашали Сокиринський палац і які були взірцем для, на жаль, останнього представника галаганівського роду по чоловічій лінії. Цікаво, що аналогічний приклад наводить у своїй розвідці П. Білецькі, описуючи портрет Павла Руденка (близько 1778 р.) роботи В. Боровиковського: «Шаблі в бургомістра нема, але за старою козацькою звичкою він приклав руку до відповідного місця» [1, с. 290].

Завершують родинну галерею портрети Ламсдорф-Галаганів. Справа в тім, що після смерті Г. П. Галагана у грудні 1888 р. розпорядженням Олександра ІІІ графу К. М. Ламсдорфу, який був одружений на племінниці Григорія Павловича, було присвоєно прізвище Ламсдоф-Галаган. У збірці представлені два їхніх портрети. Великий парадний портрет роботи М. Потапова Катерини Павлівни Ламсдорф-Галаган, скоріше за все парний до портрета Миколи Костянтиновича Ламсдорф-Галагана авторства відомого російського художника Федора Бухгольця. Портрет виконаний в лаконічній манері, без зайвих аксесуарів. Увага зосереджується на обличчі портретованої — спокійному, але рішучому, як і належить справжній господині.


Рисунок 2 — Серебряков В.О. Портрет Г.П. Галагана, 1843 р.

Костянтин Миколайович Ламсдорф-Галаган належав до відомого дворянського роду Ламсдорфів, курляндських німців, які у XVIII ст. перейшли на службу до російського царя. Його дід, Матвій Іванович Ламсдорф був членом Державної Ради, Андріївським кавалером, вихователем імператора Миколи I і 1 червня 1818 р. отримав графський титул. Батько Микола Матвійович був директором Лісового та Межевого Інституту, генерал-ад’ютантом.

На портреті Ф. Бухгольца зображено Костянтина Миколайовича у повній парадній формі з численними нагородами та військовими відзнаками. З його послужного формуляра відомо, що він навчався у Пажеському Його Імператорської Величності корпусі з 1859 р., проходив службу по гвардійській кавалерії. Нагороджений орденами Св. Володимира III ступеня (1875), Св. Станіслава I ступеня (1878), Св. Анни (1884) а також численними іноземними нагородами, серед яких командорський хрест данського ордена Данеброга (1871), прусський орден Червоного орла (1872), великий хрест австрійського ордена Леопольда (1875), японський орден Сонця, Що Сходить (1882),) прусський орден Корони (1884) та багато інших.

У збірці представлені і варіанти старовинних канонічних портретів українських гетьманів — Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Богдана Хмельницького, написані сином кріпосного художника Землюкова Степаном.

Колекція містить і кілька народних картин, зокрема славнозвісних «Козаків Мамаїв», датованих ХІХ ст., які на думку П. Білецького є прямим продовженням козацького портрета ХVІІ–ХVІІІ стст. [1, с. 267–268]. Композиція традиційна для цих творів: в центрі «по-турецькому» сидить козак в червоних шароварах, із традиційною зачіскою-«оселедцем». Біля нього бандура та шапка, в роті люлька, яку він намагається запалити за допомогою кресала. За ним дерево, на якому висить шабля, під ним сувій з написом: «Гей, бандуро моя золотая, / Коли б до тебе жонка молодая. / Скакала б і плясала до лиха, / То не один би чумак / Чуравсь солі міха. / Як я заграю, то не один за скаче. / І не дождавшись от того весілля / Та й заплаче». З правого боку від козака стоїть кінь, прив’язаний до встромленого списа з прапорцем. Всі складові композиції — це ремінісценції дуже давніх часів, згадка про вільне життя предків і бажання їм наслідувати. Тобто народна картина «Козак Мамай» не портрет в прямому розумінні слова, це узагальнений образ волелюбного, стійкого, невмирущого українського народу.

Представлені в Галаганівській колекції твори українських та російських художників — сучасників Г. П. Галагана. Зокрема, Олексія Волоскова (1822–1882), якого Григорій Павлович запросив до себе у Сокиринці для практичних занять терміном на два роки, аби надати митцю прихисток та можливість розкрити свій талант. Саме тут і були написані відомі твори «Готичний місток у Сокиринському парку», «Садиба Г. П. Галагана у Лебединцях» (рис. 3.), «Церква у Сокиринцях».

Ще одним прикладом меценатської діяльності Г. П. Галагана є участь у долі художника Івана Шаповаленка (1820–1890). Талановитий кріпак, після отримання свободи навчався у Неаполі, потім у Римі, де познайомився з художниками Римської колонії. Ним опікувався О. Іванов, М. Гоголь, не залишився осторонь і Г. Галаган. В листі до матері у січні 1843 р. він пише: «Шаповаленко — славный человек и из него будет художник; может быть его талант обратится на историю Малороссии, которую он любит от всей души» [2, с. 32]. Благодійник підтримує художника матеріально, передаючи гроші через О. Іванова, замовляє йому твори. У червні 1846 р. він пише І. Шаповаленку: «Если у вас будут какие-либо заказы, то делайте мне прежде всего, или же (если) нечемо вам будет делать, то напишите что-нибудь в роде Луки Серебрякова. Помните? В красном костюме; этого рода картины, по-моему мнению, во-первых, не будут вам бесполезны и во-вторых всегда найдут покупщика; я первый с радостью возьму таковую...» [3, с. 34]. Так в колекції Г. Галагана з’явилась робота І. Шаповаленка «Італійка» (Неаполітанка), за яку він отримав звання вільного некласного художника живопису історичного та портретного (рис. 4). На передньому плані зображено італійку в червоному вбранні з бузковою стрічкою у темному волоссі. За нею вдалині Везувій з білими будівлями біля підніжжя. Спокійний малюнок загальної композиції пожвавлено ледь помітним поворотом фігури, що нагадує класичні твори епохи Відродження. Це єдиний на сьогодні відомий оригінальний твір митця, який свідчить про його високу майстерність. До речі, як доводить дослідниця Ріта Джуліані, посилаючись на листування О. Іванова з М. Гоголем, у своїй книзі «Дівчина із Альбано», натурницею для Івана Шаповаленка була відома римська модель початку ХІХ ст. Вітторія Кальдоні [4].


Рисунок 3 — Волосков О.Я. Садиба Г.П. Галагана в Лебединцях. 1857

Окрім творів вітчизняного мистецтва ця колекції містить також і твори західноєвропейських майстрів. Деякі з них замовляв Григорій Галаган, наприклад, чудове живописне полотно «Неаполітанська затока» австрійського художника Йоганна Рауха Непомука (1804–1847), на жаль втрачене в результаті крадіжки. Представлені також твори станкового живопису невідомих художників XVIII–XIX стст., серед яких «Суд Соломона», «Жертвоприношення Авраамом свого сина Ісаака» (рис. 5), «Пейзаж з собаками», «Збори на полювання», «Маленький геній» тощо.

Безперечну цінність мають графічні твори з колекції, зокрема різцева репродукційна гравюра Італії та Німеччини, представлена відомими іменами Джовані Вольпато (1735–1803), Рафаеля Моргена (1758–1833) та Алозія Фабрі (1785–1835). Одним із засновників італійської школи гравюри був італієць Джованні Вольпато (1738–1802), який став відомим і популярним художником, завдяки перенесенню у графіку станкових та монументальних творів Рафаеля Санті. В колекції нараховується сім графічних робіт цього чудового майстра, виконані зі фресок Рафаеля «Афінська школа», «Парнас», «Поразка сарацинів при Остії», «Пожежа в Борго», «Вигнання Іліодора з храму», «Визволення апостола Петра з в’язниці». Ці гравюри досконалі у плані градації світлотіньових співвідношень. Різноманітність і чистота груп штрихів, окремих ліній та живописних тонів дають йому можливість якнайкраще характеризувати тіло, волосся, різні тканини і створювати справжні шедеври, які високо цінувалися і мали велику популярність, навіть у порівнянні з французькими майстрами. Продовжував його справу Рафаель Морген (1758–1833), учень та зять Вольпато. Однією з його кращих робіт вважається «Больсенська обідня» по фресці Рафаеля у Ватикані, яка також представлена в галаганівській колекції. Є в ній і роботи ще одного знаного майстра з цієї плеяди Алозія Фабрі (1785–1835), а також німецького гравера Даніеля Бергера (1744–1824).


Рисунок 4 — Шаповаленко І.С. Італійка. 1851


Рисунок 5 — Рейтерн Г.В. Жертвопринесення Авраамом свого сина Ісаака. 1849

Цікаво, що серед творів присутні і роботи самого Г.П. Галагана («Портрет молодої жінки», виконаний вуглем та олівцем у 1833 р. та пейзаж села Тепла Рудка, датований 1846 р.). Одна акварельна робота належить його сину Павлусю. Це ескіз класної кімнати, написаний у 1866 р. Ці твори — ще одне свідчення любові та шани до образотворчого мистецтва родини Галаганів.

Зважаючи на високий художній рівень творів Галаганівської колекції, їх різноманітність та збереженість (кількість їх найбільша серед мистецького спадку Галаганів, які дійшли до нашого часу і складає більше 100 творів образотворчого мистецтва) можна говорити про Галаганівську збірку як про «колекцію в колекції», гідну належного поцінування, подальшого вивчення та популяризації.

Література

  1. Білецький, П. Український портретний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. / П. О. Білецький— Київ : Мистецтво, 1969.
  2. Гаврилова, С. Художник і меценат / С. В. Гаврилова // Родовід — 1995, № 3.
  3. Гасанова, Н. Палац у Сокиринцях / Н. Гасанова // Народна творчість та етнографія. — 1994, № 2–3.
  4. Джулиани, Р. Девушка из Альбано Виттория Кальдони / Р. Джулиани. — Рим : Gangemi editore, 2012.
  5. Лазаревський, О. Старовинні малоросійські портрети / О. М. Лазаревський // Киевская старина. 1882. — № 5.
  6. Лукомский, Г. Сокиренцы / Г. К. Лукомский // Столица и усадьба. — 1914. — № 24.
  7. Рубан, В. В. Забытые имена / В. В. Рубан. — Київ : Наукова думка, 1990. — 286 с.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.

Формы работы ГУК "Музей битвы за Днепр" с местным сообществом в целях развития исторической и культурной среды населенного пункта

Семашко Ксения,старший научный сотрудник Государственного историко-культурного учреждения «Музей битвы за Днепр».

Историческая и культурная среда определена разнообразием сообществ населенного пункта на разных этапах его развития. Историческая и культурная среда соединяет в себе прошлое с настоящим, традицию с современностью, культуру повседневности и бытия местного населения, подталкивая, при этом, современника в определенной мере самостоятельно познавать прошлое.

В работе с посетителями сотрудниками Музея битвы за Днепр используются традиционные формы работы, однако они претерпевают изменения: от пассивного восприятия и изучения истории и культуры — к активному, деятельному вкладу, как сотрудников музея, так и различных групп посетителей в сохранение и развитие культурной и исторической среды населенного пункта.

Для работы музея с посетителями школьного возраста используется одна из базовых форм культурно-образовательной деятельности — игра. Внедрение этой своеобразной формы для сохранения и интерпретации наследия района имеет положительный результат, как нам кажется, нам удалось выработать парадигмы осознания юными жителями Лоева исторического и культурного наследия.

Сотрудником музея был разработан сценарий игры-путешествия «Лоева Гора. Discover». Игра направлена на формирование заинтересованности у подрастающего поколения и его семьи в изучении и сохранении историко-культурного наследия; популяризацию исторического и культурного наследия, объектов природы Лоевского района; знакомство с историко-культурной и природной средой города [5].

Первая игра состоялась в 2017 году. Сценарий игры предусматривал 12 «исторических» пунктов, на каждом из которых команда выполняла задание. Персонаж, закрепленный за каждым пунктом, оценивал выполненные задания и делал соответствующие отметки в маршрутном листе команды. Игра вызвала оживленный интерес у ребят (Рис. 1).

Одним из успешных и перспективных направлений культурно-образовательной деятельности музеев является взаимодействие в рамках музейного образования, создание образовательных программ, специальных проектов.

Так, в течение 2015–2016 учебного года реализовывался культурно-образовательный проект по внедрению краеведческой работы в образовательное и воспитательное взаимодействие учреждений образований г.п. Лоев и государственного учреждения культуры «Музей битвы за Днепр» — «Музей и школа».

Идея проекта заключается в последовательном взаимодействии учащихся школ Лоева и сотрудников музея. Используя образовательный и воспитательный потенциал музейной экспозиции и музейных коллекций, в рамках культурно-образовательного проекта предполагается активизация совместной кружковой работы и научно-исследовательской деятельности.

Участники проекта: педагогический коллектив и учащиеся 7 класса учреждения образования «Лоевская средняя школа им. А.В. Козлова», сотрудники ГУК «Музей битвы за Днепр».

Проектом предусмотрено использование различных форм музейной коммуникации: музейные уроки, экскурсии, театрализованное представление, репрезентационные фотосессии и др. (Рис. 2)

Программа проекта разделена на 5 тематических разделов, они рассчитаны на 34 занятия. Учащиеся получили знания по разделам «История края», «Родоведение», «Народоведение», «Наследие», «В мире музеев».

В 2016 году проект «Музей и школа» принял участие в конкурсной программе III Национального форума «Музеи Беларуси» и был отмечен дипломом III степени в номинации «За лучшую культурно-образовательную программу» [4].

Большинство форм культурно-образовательной деятельности музея ориентируются на однородную аудиторию. Ею являются школьники, для них разрабатываются экскурсии и лекции, проводятся музейные занятия и др. Однако, последних два года музей двигается навстречу таким категориям посетителей как семья, людям пред- и пенсионного возраста. Мы учимся общаться на языке, понятном и доступном различным возрастным группам посетителей.

С 2016 года нами внедрена новая для музея, но традиционная для музейного дела в целом, форма работы, направленная на включение людей в активную деятельность — клуб. Клуб — самоорганизующийся организм, базирующийся на музейной тематике, с широким использованием музейных коллекции [7]. Но клуб, организованный при нашем учреждении, является трансформированной формой. Семейный клуб «Наследники Лоя» — является сообществом людей, объединенных жизненными задачами, интересами, времяпрепровождением и т.д. Клубом объединены энтузиасты-любители, краеведы, историки, ученые и просто патриоты своей малой родины [2]. Создание клуба стало возможным в результате сотрудничества с ОО «Белорусский Зеленый крест». В рамках реализации проекта «Развитие потенциала сети семейных клубов в Чернобыльской зоне с целью улучшения социально-экономической ситуации», финансируемого Европейским союзом, 7 семейных клубов было открыто на территории Брагинского и 1 в Лоевском районах.

В рамках работы семейного клуба на базе музея организовываются мероприятия различной формы и тематических направлений.

Активом клуба проведен ряд краеведческих исследований по истории Лоевского района, материалы которых опубликованы на страницах районной газеты и сайте «Лоеўскі край».

Усилиями активистов клуба «Наследники Лоя» разработаны и организованы культурно-образовательные мероприятия и выставки. Члены семейного клуба участвуют в тренингах, семинарах, фестивалях и конференциях.

В рамках работы семейного клуба в августе 2017 года состоялись международные историко-краеведческие чтения «Днепровский паром». В чтениях приняли участие историки, археологи, этнологи, музейные работники, преподаватели высших учебных заведений и краеведы из Беларуси, России, Украины, Молдавии и Израиля [3].

Материалы чтений уже опубликованы в сборнике «Днепровский паром» и являются важным источником для изучения истории, культуры и персоналий региона.

Семейный клуб активно принимает участие в краеведческом движении, объявленном в рамках реализации проекта. Практически во всех клубах нашла поддержку идея разработки краеведческих маршрутов, экскурсии по которым могут проводиться и для местных жителей, и для гостей из соседних регионов [1].

Семейный клуб объединил много активных, инициативных и отзывчивых людей. У участников семейного клуба много интересных идей и замыслов. Последнее, что нас объединило это — самодеятельный театр. Актеры-любители, участники семейного клуба «Наследники Лоя», объединились в театральный коллектив «Лоевский иллюзион» (Рис. 3). 11 мая музей стал театральной площадкой — здесь состоялась премьера мюзикла «Еврейское местечко» в постановке музыканта, педагога Аллы Михайловны Белявской (г. Минск) и хореографа Елены Леонидовны Ивахненко (аг. Переделка, Лоевский район). Актерам удалось воссоздать атмосферу маленького еврейского местечка начала ХХ века, которым был Лоев и многие другие местечки Беларуси. Камерный спектакль по мотивам еврейских авторов стал настоящим культурным событием для Лоева [6].

Исходя из приведенных выше примеров можно сделать заключение, что выбранные формы работы музея с местным сообществом позволяют наладить контакт с посетителем (в том числе потенциальным) в целях формирования и трансляции ценностей, создать в музее условия для их самореализации, самоопределения и активизации, что, безусловно, способствует сохранению и развитию исторической и культурной среды населенного пункта.

Источники и литература

  1. Встречи семейных клубов: декабрь Электронный ресурс] / Брагинский край вчера, сегодня, завтра Информационная площадка проекта ЕС-БЗК «Развитие потенциала сети семейных клубов в Чернобыльской зоне с целью улучшения социальноэкономической ситуации» — Режим доступа: http://familyclubs.greencross.by/ru/Dekabrskie-vstrechi-semejnyh-klubov. — Дата доступа: 09.06.2018.
  2. Клуб «Наследники Лоя» [Электронный ресурс] / Брагинский край вчера, сегодня, завтра Информационная площадка проекта ЕС-БЗК «Развитие потенциала сети семейных клубов в Чернобыльской зоне с целью улучшения социально-экономической ситуации» — Режим доступа: http://familyclubs.greencross.by/ru/family-club/%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1-%C2%AB%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%BB%D0%BE%D1%8F%C2%BB. — Дата доступа: 09.06.2018.
  3. Международные историко-краеведческие чтения «Днепровский паром» [Электронный ресурс] / Брагинский край вчера, сегодня, завтра Информационная площадка проекта ЕС-БЗК «Развитие потенциала сети семейных клубов в Чернобыльской зоне с целью улучшения социально-экономической ситуации» — Режим доступа: http://familyclubs.greencross.by/ru/loev-4tenija-2017. Дата доступа: 09.06.2018.
  4. Отчет о работе ГУК «Музей битвы за Днепр» за 2016 год // Архив музея. 2016 год.
  5. Отчет о работе ГУК «Музей битвы за Днепр» за 2017 год // Архив музея. 2017 год.
  6. Праздничное подведение итогов проекта: фестиваль семейных клубов «История моей деревни» [Электронный ресурс] / Брагинский край вчера, сегодня, завтра Информационная площадка проекта ЕС-БЗК «Развитие потенциала сети семейных клубов в Чернобыльской зоне с целью улучшения социальноэкономической ситуации» — Режим доступа: http://familyclubs.greencross.by/ru/Selskij-forum-maj-18-festival. Дата доступа: 09.06.2018.
  7. Столяров, Б.А. Музейная педагогика. История, теория, практика: Учеб. пособие/ Б.А. Столяров. — М.: Высш. шк., 2004.

Данная публикация была подготовлена при поддержке Европейского союза. Полную ответственность за содержание публикации несёт общественная организация "Белорусский зелёный крест". Она ни в коей мере не должна рассматриваться как отражение официальной позиции Европейского союза.