Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"
  • Главная
  • туризм - Днепровский паром. Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины

туризм - Днепровский паром. Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины

Етнічні визначники культурина пограниччі: виклики і дилеми

Чмелик Роман,директор Львівського історичного музею, доктор історичних наук, віце-президент Українського комітету ІСОМ.

Кожен четвертий лелека в світі є поляком
(Напис на плакаті у Варшавському зоопарку)

ХХ століття — століття двох світових воєн, революцій, розпаду імперій і виникнення сучасних незалежних держав. Поділ територій і переміщення кордонів було загрозою не тільки для людей, але також і для історико-культурних пам’яток. Багато конфліктів у міжнародних стосунках безпосередньо стосується інтерпретації, використання, привласнення чи нищення культурної спадщини, яка знаходиться на межі зіткнення етносів. У ХХ столітті окреслені проблеми дуже часто були причиною політичних спекуляцій і маніпуляцій.

Кожна політична сила хоче привласнити минуле і з його допомогою, використовуючи його як інструмент, привласнити сучасне. На пограниччі кожна етнічна група, яка домінує в силу політичних причин, хоче привласнити минуле цього цілого простору з метою привласнення сучасності. А для цього при кожній можливості хоче поставити свої печатку, знак, штамп, маркер етнічної чи національної належності на якомога більшу кількість різного роду об’єктів природи і культури. Такі дії стають вихідним пунктом аналізу, на підставі якого твориться нова історична нарація, формуються нові етнічні чи національні міфи і легенди.

Створені істориками, антропологами, культурологами та іншими вченими нові або реконструйовані, відтворені, реанімовані міфи дають підстави політикам, а в результаті і правникам творити нові конструкції (моделі) культурного розвитку, в якому держава виступає у ролі замовника. В такій ситуації, держава як замовник отримує право контролювати процес культурного розвитку і на власний розсуд карати незгідних, оголошуючи їхні дії ворожими по відношенню до суспільства.

Автор книжки «Криве горе. Пам’ять про непохованих» професор Олександр Еткінд говорить, що постійно точаться дискусії про місце і роль держави в розвитку економіки. Натомість, про місце і роль держави в історії і формуванні політики в культурі говориться набагато менше. Хоча втручання держави в ці справи викликає недовіру громадян до держави. І зовсім не обов’язково, щоб така ситуація була пов’язана з авторитаризмом. Як говорить професор Еткінд, в Польщі вона швидше пов’язана з націоналізмом [2].

Здобуття незалежності, втрата чи набуття території — це поважний виклик у справі формування нового культурного простору. Найчастіше різноманітні проблеми і конфлікти у сучасних міждержавних стосунках виникають на пограниччях або з приводу пограниччя. Вживаємо цей термін у широкому розумінні — культурне пограниччя. Зазвичай це територія, на якій знаходяться дуже важливі історичні пам’ятки, які становлять предмет гордості щонайменше двох народів і є дуже важливими, а часом основоположними частинами їхньої культурної спадщини. Звідси велика любов до тих об’єктів, місць і тої землі. На жаль, дуже часто діалог панівної і підпорядкованої етнічної спільноти будується на протиставленні, в якому кожна зі сторін хоче привласнити історію, культуру, осіб тощо. Більше шансів на перемогу завжди має пануюча спільнота, яка в своїй діяльності отримує більшу підтримку держави. Вона старається поширити «свою» правду, в основі якої лежать національні або державні інтереси з чіткими етнічними або релігійними пріоритетами. Насаджування «виключно своєї правди», яка в більшості випадків пов’язана із кривдою і травмами іншої сторони, досить часто виглядає як помста. В такій ситуації даремно сподіватися прояву розуміння іншого чи толерантності. Культурну спадщину «інших», яку не вдається привласнити чи підпорядкувати, починають трактувати як чужу і ворожу. Пам’ятки культури в такій ситуації опиняються в ролі заложників — їх можна знищити або з їхньою допомогою можна шантажувати другу сторону.

Приклади:

  1. українсько-польський конфлікт довкола Цвинтаря Орлят на Личаківському кладовищі у Львові;
  2. українсько-польський конфлікт за греко-католицьку катедру в Перемишлі і демонтаж купола на ній;
  3. українсько-польський конфлікт довкола картин Мартіно Альтамонте з костелу святого Лаврентія в Жовкві — «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами» відреставровані у 2012 році, а «Битва під Хотином» і «Битва під Клушино» до сьогодні не реставруються.

Така поведінка часто виправдовується безмежною любов’ю до власної культури, всього власного і це патетично називається «патріотизмом». Тільки не говориться про націоналістичні основи цього виду патріотизму. В таких випадках історію і культуру завжди стараються підпорядкувати політиці держави, правлячої партії тощо.

Сучасна українська історіографія мало згадує позитивно про культурну присутність поляків протягом останнього тисячоліття у Львові, Івано-Франківську чи Жовкві. Більше йдеться про роль і значення власне українців у розвитку згаданих міст. З іншого боку польські історики «делікатно» мовчать про культурну присутність українців у Перемишлі, Сяноку, Ярославі. Наприклад, у новій постійній експозиції Національного музею Перемиської землі акцент зроблено на колабораціонізмі українців з німцями у Другій світовій війні, а не на віковій їхньої присутності в культурному просторі цього пограничного міста. За твердженням української дослідниці Вікторії Середи, польська і українська меншості майже не присутні у краєвиді суспільного чи культурного розвитку краю, а навіть, коли про них говориться в окремих частинах наративу про минуле, то виключно в ситуаціях конфліктних [1, с. 391].

Таким чином етноцентризм став основою формування системи культурних цінностей на багатокультурному пограниччі.

Багато пам’яток культури на пограниччі мають універсальний характер. Це означає, що іноетнічні впливи на локальну культуру були досить значними і їх можна легко зауважити. І навпаки, місцеві традиції у свою чергу впливали на запозичені стилі, явища, модифікуючи їх. В таких ситуаціях досить тяжко, а часом і неможливо сучасним дослідникам однозначно визначити належність особи чи пам’ятки до тої чи іншої культури. Наприклад, митрополит Андрій Шептицький, роду Корняктів чи Боїмів, або ж Палаццо Бандінеллі на Ринку у Львові, в якому від 1629 року після отримання привілею польського короля розміщувалася перша пошта у Львові, а зараз говоримо, що це була перша пошта в Україні.

Культура українсько-польського пограниччя, на якому яскравим прикладом є місто Львів, має вагоме значення для щонайменше двох сучасних країн — України і Польщі. Дуже важливо сьогодні не втягнутися у змагання щодо етнічної належності культурної спадщини, намагаючись привласнити якомога більшу кількість пам’яток. Необхідно сконцентрувати зусилля двох країн на суспільній відповідальності та спільній турботі про збереження цієї спадщини і передачі його у доброму стані наступним поколінням.

Приклади:

  1. співпраця Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника і національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві;
  2. спільне опрацювання і видання наукових каталогів музейних колекцій Львова дослідниками України і Польщі при фінансовій підтримці Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща.

Культурні ресурси України і Польщі на пограниччі творилися протягом тисячоліття за активної участі двох народів. Природною на пограниччі також є ситуація, коли історико-культурні пам’ятки одного народу знаходяться на території і у власності іншого народу. Належність до цієї землі, її культури і її минулого впливає на формування ідентичності окремих осіб і місцевих спільнот. Тому дуже важливо навчитися не використовувати культурну спадщину минулого з метою задоволення тогочасних ідеологічних потреб. Вона не може служити причиною непорозумінь, конфліктів і ворожості.

Перед нами сьогодні стоять виклики — перетворити багатовікові претензії, стереотипи і ворожість на взаємну повагу, толерантність і скерувати спільні зусилля на творення гідного і безпечного майбутнього. Культура, історія і пам’ять не повинні бути сферою конфлікту, а майданчиком взаємного порозуміння і діалогу, зміцнення громадянського суспільства.

В кінці свого виступу хочу подати дві цитати на тему ідентичності населення пограниччя.

65-літній мужчина українського походження в Перемишлі на питання: «Чим для Вас є Польща і чим Україна?» відповів: «Це мої дві батьківщини. Одна, в якій виросли діди і прадіди — це Польща, а друга, для продовження мови, культури — то Україна… Я не роздертий — ідентифікую себе з українськістю, а з другої сторони тут живу, тут працюю, тут є моя батьківщина» [3, с. 196].

Друга цитата із розмови респондентки зі студенткою Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету під час польових досліджень на пограниччі: «Я є полькою, але мій тато був українцем і я завжди з повагою ставлюся до української культури і релігії. На великі свята я також іду до церкви і вмію розмовляти українською і польською. Моя душа і польська, і українська» [4, с. 88].

«Кожен четвертий лелека в світі є поляком». Хто його про це питав? Хто і на якій підставі вирішив привласнити цього птаха за допомогою етнічного маркування?

Джерела і література

  1. Середа В. Вплив польських та українських шкільних підручників з історії на формування польсько-українських етнічних стереотипів. // Вісник Львівського університету. — 2000. — Вип. 35–36. — С. 387–398. (Серія «Історична»).
  2. Режим доступу http://www.korydor.in.ua/ua/stories/aleksandretkind-pomenyat-svoe-predstavlenie-o-gosudarstve.html (дата входу 06.06.2018).
  3. Hann C. Być Ukraińcem w Polsce: głosy z podzielonego miasta. Wokół problemów tożsamości / pod red. A. Jawłowskiej. — Warszawa: Wydawnictwo LTW, 2001. — S. 182–207.
  4. Kulak K. Tożsamość etniczna w małżeństwach mieszanych na pograniczu polsko-ukraińskim. Archiwum Instytutu etnologii i antropologii kulturowej Uniwersytetu Warszawskiego. — № 504. — 325 s.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.

Музейщики разработают новый туристический маршрут на воркшопе в Чернигове

Инициативная группа по разработке маршрута в Чернигове

Три команды, состоящие из белорусских и украинских музейщиков, разработают трансграничный туристический маршрут по музеям Гомельской и Черниговской областей на международном воркшопе, который пройдёт 13-14 июня в Чернигове в рамках проекта "От партнёрства местных музеев к широкому трансграничному сотрудничеству".

Цель каждой команды — с помощью внешних экспертов разработать концепцию трансграничного музейного маршрута под названием "Днепровский паром", который будет отвечать целям развития региона и предлагать инновационные подходы, а также воплощать актуальные тенденции современной музейной работы.

Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця" як містоутворюючий чинник Батурина

Сердюк Наталія,завідуюча відділом науково-просвітницької роботи Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

Закладу, який маємо честь представляти, цього року виповнилося 25 років з дня заснування. Зв’язок музейного закладу і міста триває з 1975 року, часу заснування Батуринського історико-краєзнавчого музею. 14 червня 1993 року на його базі створено Державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», спочатку як комунальний заклад Чернігівської обласної ради.

У 2006 році з ініціативи Чернігівської обласної державної адміністрації та Чернігівської обласної ради заклад було переведено в управління Міністерства культури України, а за рік, у листопаді 2007 році, Указом Президента України В. Ющенка закладу присвоєно статус національного. Наступного року в унісон із заповідником селищу Батурин було надано статус міста. Відтоді написана не одна славетна сторінка плідної співпраці заповідника, міста, районної і обласної гілок влади. Міська влада сприяла вирішенню питань землевпорядкування і землевідведення, вже котрий рік сприяє організації заходів патріотичного спрямування, у тому числі обласного, ба, навіть державного значення.

Не випадково, з самого початку створення музейного закладу в Батурині селищна (міська) влада працювала в тандемі з музеєм, пізніше заповідником, особливо активно за каденції нинішнього міського голови Леоніда Душі.

Важко переоцінити рушійну, позитивну роль заповідника в новітній історії міста над Сеймом, та й за великим рахунком цілої Чернігівщини. Найперша інвестиція для будь-якої держави — це люди. З усіх закладів Батурина наразі Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» має найбільшу штатну чисельність працівників — 105 осіб (з 2012 року). Приблизно кожен 5–6 працюючий мешканець нашого міста є працівником заповідника. Колектив молодий, середній вік працюючих становить 44 роки.

Головною причиною успіху заповідника є професійний колектив, а однією із завдань кадрової політики дирекції закладу — організація підготовки і перепідготовки кадрів, забезпечення росту кваліфікації персоналу. Загалом у закладі вищу освіту має

41 працівник, що становить 39 % від усього колективу. Історичну освіту мають 24 працівники, що становить 58,5 % від загальної кількості працівників з вищою освітою. Четверо співробітників заповідника здобувають вищу освіту — троє в Національному університеті «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка на історичному факультеті, один — у Сумському державному університеті здобуває інженерну освіту. Отже, вже само собою зрозуміло, що заповідник є найбільшим роботодавцем в Батурині. У закладі працюють, підвищують свою кваліфікацію, навчаються у вузах без відриву від виробництва, у тому числі в аспірантурах, молоді люди — місцеві уродженці та із сусідніх населених пунктів. Можна сказати без перебільшення, що НІКЗ «Гетьманська столиця» є кузнею висококваліфікованих музейних, педагогічних, інженерних, агрономічних, бухгалтерських та інших кадрів.

Також, важливо що заклад є платником податку з доходів фізичних осіб в місцеві бюджети, а це сотні тисяч гривень щороку. У 2015 році заповідником було перераховано податку з доходів фізичних осіб у сумі 456,2 тис грн. Із них до районного (і міського) бюджету надійшло 60 % від цієї суми — 273,72 тис. грн. В 2016 році заповідником було перераховано податок з доходів фізичних осіб в сумі 674,5 тис грн., з них до районного бюджету надійшло 60 % від цієї суми — 404,7 тис. грн. (з 2017 року даний відсоток податку перераховується на рахунок об’єднаної територіальної громади міста Батурин). По податку з доходів фізичних осіб (утримання із заробітної плати) до різних бюджетів було перераховано 1282,0 тис. грн., з них до бюджету об’єднаної територіальної громади міста Батурин — 769,2 тис. гривень.

Велику роботу проводить заповідник в сенсі профорієтації підростаючого покоління, сприяє направленню випускників на державну форму навчання у вищих навчальних закладах із подальшою гарантією надання першого робочого місця за отриманим фахом. Велику роль у цьому відіграє історичний гурток «Батуринський курінь», який працює при заповіднику з 2015 року.

Тобто питання зайнятості населення (в умовах проблеми затяжного безробіття та військової Росії проти України) певною мірою вирішене вже самим закладом. Гарантована, вчасно виплачувана заробітна плата вища середньої по місту Батурину, гнучка система преміювання, гарантований державою соціальний захист працівників — оплачувані профспілкові та додаткові відпустки, вчасна оплата листків тимчасової непрацездатності, відпусток по вагітності і пологах, дитячі та інші путівки на санаторно-курортне лікування працівників та членів їх сімей.

Окрім того, можна упевнено говорити, що впродовж останніх років навколо заповідника створено Батуринський туристичний кластер. Не останню роль у розвитку міста зіграв факт створення Батуринської об’єднаної територіальної громади. Активно стала розвиватися сфера культури на рівні міста, малий та середній бізнес — дрібна торгівля сувенірами (Мал. 1), продуктами харчування, ГЗМ, послуги шиномонтажу, стоянок, засновуються та процвітають заклади громадського харчування. Особлива тема, яка радує — будівництво, заснування, розширення, покращення якості готельної інфраструктури міста. Працюють та розви-

ваються кілька готелів вищого та середнього класу, приватні садиби зеленого туризму: «Фортеця», історико-туристичний центр «Вітрила Миклухо-Маклая», комплекс «Берег», приватні зелені садиби Данько Т.М. та Алфімова Д.Ю. Це сотні робочих місць, які відіграють вирішальну роль у зменшенні соціальної напруженості в регіоні.

Варто вказати і про інвестиційну привабливість подієвих заходів, організатором яких є заповідник, або які організовуються на теренах заповідника. Багато років це було Обласне Козацьке свято, а цього року з ініціативи заповідника концепція свята змінена. Увазі небайдужої, активної, патріотичної і молодіжної аудиторії пропонується фестиваль «Шабля». По-перше, цей оновлений щорічний фестиваль пролонгується в часі, несе в собі більший заряд патріотизму, враховує потреби насамперед молоді і держави. Реалізація проекту дасть можливість в подальшому розвивати фестивальний рух і креативний бізнес, що буде потужним чинником розвитку туризму, одного із перспективних напрямків прогресивного розвитку Батуринської громади, її ефективного економічного та соціального розвитку. Вже сьогодні виготовляється прогнозований туристичний продукт — це фото/відео-контент, брендована продукція (одяг та його елементи, сувеніри), поліграфічна продукція. Фестиваль надасть нового імпульсу цим процесам.

Наразі відпочинок у Батурині можна обрати на будь-який смак і гаманець. Насамперед рекреаційний, пізнавальний, паломницький, дитячий тощо, меншою мірою — діловий. Єдине, чого наразі бракує, це пропозицій розміщення економ-класу, як-от хостелів для найменш незахищених верств населення — учнівської молоді. Це питання наразі опрацьовується місцевою владою. Для цього існують приміщення, які потребують капітального ремонту, отже інвестора, зацікавленого у розвитку готельного бізнесу в більших масштабах, але найнижчого цінового сегменту. Впевнені, що це питання буде вирішене в найближчій перспективі. Таким чином збільшиться кількість туристів з віддалених областей України та найближчого зарубіжжя. За останнє десятиліття від 20 тисяч відвідувачів за рік, кількість візитерів до міста збільшилася майже в 10 разів — 175,4 тис. у 2017 році! Населення Батурина складає трохи більше 2 тисячі. Пропускна здатність та завзятість працівників заповідника дозволяє говорити з впевненістю, що перспектива у міста є!

Дивовижне поєднання помірних природнокліматичних умов Чернігівського Полісся — ліси, повні грибів та ягід, заплавні луки, озерця, квітучі сади, цікаві, відроджені, наповнені глибоким змістом екскурсійні об’єкти Національного заповідника «Гетьманська столиця», віддаленість від метушливих загазованих мегаполісів, православні церкви, монастир, а також традиційна українська кухня — все це вкупі дає чудовий результат якісного відпочинку, пізнання власної історії, патріотичного виховання, просування суто українського продукту, збереження екології і природних осередків флори і фауни. Сміливо можемо стверджувати, що Батуринський конгломерат є яскравим прикладом поєднання інтересів держави, місцевої громади, туристичного бізнесу та пересічного відвідувача середнього достатку.


Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.

Полесская навигация: историко-туристический потенциал водных путей Верхнего Поднепровья

Киштымов Андрей Леонидович, кандидат исторических наук, Республиканская лаборатория историко-культурного наследия ГНУ Центр исследований белорусской культуры, языка и литературы Национальной академии наук Беларуси, член Белорусского национального комитета ICOMOS, заслуженный деятель туризма Украины.

То, что великие цивилизации обязаны своим рождением рекам, — хрестоматийное утверждение. Не менее верно и то, что именно по берегам рек зарождались города. И Беларусь, и Украина в этом отношении не исключения. Речной вектор во многом обуславливал городскую историю. Водные пути с древнейших времен и на протяжении веков были главными транспортными артериями: Припять обеспечивала связь Пинска и Турова с Киевом, Двина — западную ориентацию Полоцка и Витебска, Неман — пограничная река, предопределившая пограничную во всех отношениях судьбу древнего Гродно.

Днепр и его притоки, бесспорно, принадлежат к типу цивилизационных рек, в долинах которых веками шли интенсивные межэтнические и межкультурные контакты. Однако внимание историков к этим процессам обычно ограничивается эпохой средневековья и более ранними периодами. Но не менее интенсивные трансформации днепровского региона шли в более ранние и последующие века. В итоге сформировался историко-культурный и природный ландшафт Верхнего Поднепровья, который охватывает обширный регион белорусско-украинского пограничья.

Водные пути были и первым самым надежным и устойчивым средством сообщения для человечества на разных континентах. Для средневековой Европы первостепенное значение имел знаменитый путь «из варяг в греки». Стоит подчеркнуть, что белорусские земли, на которых расположен водораздел между водами Балтийского и Черноморского бассейнов, являлись ключевыми на этом пути. Именно у нас располагались основные волоки, по нашим землям кривичей, древлян, радимичей, Полоцкого и Туровского княжеств проходила наиболее сложная часть этого пути.

Кстати, на долю рек Гомельской области приходится 56 % среднегодового стока рек Беларуси (32.0 км3 из 57.1 км3) [8]. Причем весь этот сток идет в украинский Днепр.

Интеграция белорусских территорий в «культуру рек» обусловила и то, что каждый водный бассейн имел свою систему судостроения, приспосабливания транспортных средств к более удобному плаванию по своим водам. Строительство речных судов производилось в лесистых верховьях Припяти, Сожа, Березины и Днепра.

Строились небольшие деревянные лодки, домбасы, дубы и дубки, грузоподъемностью до 350 пудов, средние суда — лайбы, длинной примерно в 30 м, принимавшие на борт до 2 тыс. пудов груза, и крупные — байдаки и берлины. Грузоподъемность берлин, имевших парус, не превышала 80 тонн. Байдаки не имели парусного оснащения и передвигались при помощи весел. Позже появились барки или лыжвы. Будучи несколько длиннее байдаков, они имели следующие габариты: длинна — 53 м, ширина — 17 м, высота борта — 1,7 м (рис. 1). Такие типы речных судов строились в Ветке, Лоеве, Любече, Петрикове, Шатилках (ныне — Светлогорск). В Черниговской губернии строились преимущественно байдаки.

Сухопутные пути сообщения, в первую очередь железные дороги, лишь со второй половины ХІХ в. стали успешно конкурировать с водными путями.

Таким образом, если сегодня для нас, особенно в дороге, более привычен сухопутный ландшафт, то путешественники прошлого чаще видели сушу с воды, а не наоборот.

В 2001–2009 гг. по инициативе Института археологии НАН Украины совместно с белорусскими учеными было проведено изучение исторических водных маршрутов Центральной и Восточной Европы, существовавших в IX–XVIII вв. на натурных копиях-репликах кораблей соответствующего времени. За эти годы были пройдены по воде на древнерусской ладье, казацком дубке и скандинавском драккаре (рис. 2) десять крупнейших европейских рек: Нева, Ловать, Волхов, Днепр, Дон, Десна, Припять, Западный Буг, Висла, Неман.

Некоторые реки были пройдены по нескольку раз (табл. 1). В ходе этих экспедиций осуществлялись и морские переходы через Черное, Азовское и Балтийское моря. В общей сложности протяженность пройденных маршрутов составила 12,5 тыс. км.

В 2006 г. под эгидой посольства Литвы в Беларуси на двух куренасах состоялась экспедиция «Вялікі Нёман / Didisis Nemunas — 2006», которая продемонстрировала возможность трансграничного водного перехода по неманскому пути между двумя государствами [3].

Материалы экспедиций опубликованы, их научная значимость признана и высоко оценена [1, 2, 5].

Международные научно-исследовательские экспедиции по рекам Восточной Европы позволили оценить современное состояние природных и историко-культурных ландшафтов, степень антропогенного влияния на состояние речных долин, подумать о путях изучения и сохранения объектов, и о возможностях их использования в туристическом бизнесе, экологическом образовании, краеведческой работе, работе со школьниками и студентами.

Поделюсь некоторыми наблюдениями, сделанными в ходе экспедиций. Красотой и богатством природных ландшафтов отличаются Припять, Неман, Западный Буг, Дон, верхнее течение Десны.

На Немане особое внимание привлекают древние городища по его берегам.

Свои речные «фасады» сохранили такие древнейшие города, как Киев, Великий Новгород, Гродно, Пинск, литовский Каунас. Впечатляет панорама Ростова и старинный город-крепость Азов при впадении Дона в Азовское море. Причудливое сочетание советских новоделов и прусской архитектуры представляет Калининград — Кенигсберг.


Рисунок 1
— Строительство барки на р. Припять. Петриков, начало ХХ в.


Рисунок 2
— Драккар «Сварог»

Таблица 1 — Реконструкция исторических водных маршрутов Центральной и Восточной Европы
Годы Копии-реплики кораблей Реконструкции путей Маршрут
2000–2001 Ладья «Княгиня Ольга» «Из варяг в греки» Киев — Днепр — Черное море — Стамбул; Петербург — Нева — Волхов — Старая Ладога — озеро Ильмень — Великий Новгород — Днепр — Смоленск — Могилев — Киев
2002 Казацкая чайка «Богун» «210 лет образования
кубанского казачества»
Киев — Днепр — Черное море — Азовское море — станица Тамань
2003 Драккар «Сварог» «Шелковый путь» Мариуполь — Азовское море — Ростов-на-Дону — Дон — Цимлянское водохранилище — Волго-Донской канал и обратно
2004–2005 Драккар «Сварог» «Янтарный путь» Киев — Днепр — Припять — Чернобыль — Мозырь — Туров — Пинск — Днепро-Бугский канал — Брест — Западный Буг — Варшава — Висла — Гданьск; Гданьск — Фромборг — Балтийское море — Балтийск — Калининград — Куршский залив — Неман — Гродно — Брест — Днепро-Бугский канал — Пинск — Припять — Чернобыль — Днепр — Киев
2008 Драккар «Сварог» «Десна» Новгород-Северский — Чернигов — Киев
2009 Драккар «Сварог» «Ганзейские дни» Великий Новгород

А вот древний Туров или Чернигов сегодня практически потеряли связь с водой. Во-первых, их облик, в том числе и вертикальные доминанты, в значительной мере разрушен и утрачен, во-вторых — Припять и Десна сменили свое течение, и береговая черта там перестала быть городской границей.

В значительной мере сохранилось историко-архитектурное наследие Новгорода-Северского. Однако увидеть его с воды невозможно: ниже по течению путь в город преграждает наплавной мост.

Исключительное впечатление оставляет Висла выше Варшавы. Последовательно открываются панорамы крепости Модлин, Торуни, Хельмно, Грудзенца, Тчева. И, конечно, Гданьск в устье Вислы и столица тевтонского ордена крестоносцев Мальборк на Ногате — одном из рукавов дельты Вислы.

Зато природные ландшафты Вислы практически уничтожены, так как все нижнее течение реки в целях защиты от наводнений обваловано.

Плотины, каналы, шлюзы, водохранилища — свидетельства антропогенного влияния на реки. Например, сегодня по Днепру от Киева и до Черного моря находится пять плотин и крупнейших водохранилищ. В то же время гидротехнические сооружения приобрели сегодня и характер исторических памятников. Например, Днепро-Бугский канал (строился с 1775 г.), Днепрогэс (1932 г.), Цимлянское водохранилище и канал Волга-Дон (1952 г.).

Меньше всего следы человеческого вмешательства в природное регулирование рек заметны на Десне.

Дважды в ходе экспедиций пришлось проходить Чернобыльскую зону — пример наиболее разрушительного воздействия человека на природу.

Бесспорно, старинные водные пути могут стать привлекательным местом для развития туризма. А Верхнее Поднепровье — основанием трансграничных туристических маршрутов между Беларусью и Украиной, что вполне может иметь и экономическое значение. По показателям энергетических затрат речной транспорт в 5 раз эффективнее железнодорожного и в 10 раз — автомобильного транспорта.

Все водные коридоры Беларуси являются особым видом «пограничных» территорий. Это, за небольшим исключением (Березина, Сож), либо истоки (Неман, Вилия — Нерис), либо среднее течение (Днепр, Припять, Западная Двина, Западный Буг) судоходных рек. Транспортный и туристический потенциал водных путей, их роль и возможности в расширении международного сотрудничества, безусловно, есть. Но современное состояние объектов не позволяет его реализовать.

Сегодня экономическое значение грузоперевозок речных водных путей значительно уступает возможностям железнодорожного, автомобильного и трубопроводного транспорта. На реках, которые упомянуты в данном сообщении, практически исчезло регулярное пассажирское сообщение. Такая же картина наблюдается в целом для водного транспорта и водных путей Украины и Беларуси.

Отдельную проблему составляют юридические и пограничные аспекты изучения, освоения и использования водных ресурсов на сопредельных территориях.

Однако, как показывает опыт проведенных экспедиций, историко-культурные и природные ландшафты рек во многом сохранили свою ценность, что внушает определенный оптимизм.

Возрождение водных путей, использование их как межграничных музейных маршрутов вполне может стать важным способом совместного сотрудничества. Речной круиз даст возможность познакомиться не только с историко-культурным наследием, но и в полной мере оценить природное богатство белорусско-украинского пограничья. Ценностью станут не только музейные экспозиции, но и сам маршрут — путешествие к ним.

Конечно, при этом я далек от призыва массово тиражировать опыт наших научных экспедиций. Для их проведения нужно время, соответствующая подготовка, в том числе — знание особенностей речной навигации, в конце концов, экстремальные условия просто не каждому под силу.

Но выход есть, и этот выход найден нашими предками почти 200 лет назад. В XIX в. характер речного транспорта изменился. Произошло его техническое перевооружение, появились пароходы. Они принадлежали как отдельным судовладельцам, так и достаточно крупным пароходным компаниям.

Первый пароход на Днепре появился в 1823 г. Его построили в имении графа М.С. Воронцова в местечке Мошны Киевской губернии. Машину и паровой котел доставили с петербургского завода Берда. Именно этот завод в 1815 г. построил первый пароход в Российской империи.

В 1824 г. на реке Сож прошел испытание пароход, построенный английским механиком Адамом Смитом по распоряжению владельца Гомельского имения графа Николая Петровича Румянцева [4, c. 23]. Так в Беларуси, и именно в Гомеле, было положено начало использованию паровых двигателей на транспорте.

К середине XIX в. реки Беларуси бороздили два десятка пароходов, но за последующие пятьдесят лет количество возросло до полутора сотен. С 1860-х гг. пароходное движение на белорусских и украинских реках выше днепровских порогов практически монополизировали Первое (основано в 1858 г.) и Второе (1888 г.) общества пароходства по Днепру и его притокам. С 1893 г. Общества объединили свои усилия. Они наладили регулярные почтово-пассажирские рейсы по 11 линиям, в том числе ежедневно по маршруту Киев — Лоев. 4 раза в неделю можно было отправиться из Киева через Речицу в Могилев с пересадкой в Лоеве на другой пароход [6, c. 53]. Популярны были и линии Киев — Гомель, Гомель — Ветка, Киев — Пинск, Могилев — Орша (рис. 3, 4).

Все эти пароходы были колесными, имели каюты 1-го и 2-го классов. Каждый мог принять до 200 пассажиров, причем размещались они не только в каютах, но и просто на палубе. В 1906 г. этим компаниям принадлежало 60 % мощности парового флота верхней части Днепровского бассейна.

Приведу небольшой, но весьма характерный исторический факт. В 1910 г. важным событием в религиозной жизни стало перенесение святых мощей Преподобной Ефросинии из Киева в Полоцк. Вверх по Днепру до Орши их везли на пароходе «Головачев» в сопровождении еще двух пароходов — «Александровск» и «Киев» [7, c. 82, 87].

Сегодня производственные мощности как Беларуси (судостроительные и судоремонтные заводы в Гомеле, Пинске, Речице), так и, уверен, Украины вполне позволяют создать круизные речные пароходы. Причем именно колесные пароходы, наиболее приспособленные к навигационным условиям белорусско-украинского Верхнего Поднепровья. Для этого необходимо только желание, заказ и его финансирование.


Рисунок 3
— Пассажирский пароход «Любовь» на реке Сож (открытка нач. ХХ в.)


Рисунок 4
— Пассажирский пароход. Берега Днепра вблизи Межигорья, 1916 г.

В заключение приведу описание днепровского парохода «Николай», который принял первых пассажиров в 1896 г. Его каюты первого и второго классов по своему устройству напоминали современные купейные вагоны. На мягких сиденьях можно было удобно устроиться на ночь. Кроме общих и дамских кают, имелись еще 4 купе I класса и 2 купе II класса, а также отдельные мужские и дамские туалеты для пассажиров первых двух классов. На закрытой палубе для каютных пассажиров отводились особые места, как и на морских пароходах. Эти «Беседки» с цветными витражами имели большие окна. В них можно было проводить большую часть дня, читая книги из помещавшейся тут же библиотечки. Весь пароход освещался электричеством. Пассажиры III класса размещались на палубе, закрытой со всех сторон. На крыше палубы располагались и капитанский мостик, и огороженная площадка для прогулок. Над палубной крышей натягивался полог из полотна.

По сути, это было удачное сочетание транспортного средства и комфортабельной плавучей гостиницы. То есть именно того, чего сегодня остро не хватает туристическому бизнесу, и что, в свою очередь, не дает в полной мере и эффективно использовать историко-культурный и природный ландшафт Верхнего Поднепровья.

Литература

  1. Воранаў, С., Кіштымаў, А., Тарасаў, С. Рэканструкцыя і мадэліраванне старажытных рачных і марскіх шляхоў / С.А. Воранаў і др. // Беларускі гістарычны часопіс. — 2005. — № 1. — С. 21–30; № 3. — С. 3–14.
  1. Воронов, С.А. Дорогами великих предков. Хроника научно-исследовательских экспедиций на древнеславянских ладьях и запорожских чайках по всем древним водным путям, проходящим через современную Украину / С.А. Воронов. — Киев, 2016. — 500 с.
  2. Вялікі Нёман — Didisis Nemunas. Хроніка воднага падарожжа па Нёмане з Беларусі у Літву. — Мінск, 2006.
  1. Кіштымаў, А. Гомельскі маёнтак графа М.П. Румянцава: вопыт гаспадарання / А. Л. Кіштымаў // Беларускі гістарычны часопіс. — 1995. — № 1.
  1. Киштымов, А.Л. Хождение за три моря: из опыта исторического моделирования и реконструкции водных путей центрально-восточной Европы / А.Л. Киштымов // История океанологии: Труды 4-й Международной конференции: (Калининград, 24–28 сент. 2007 г.) / Музей Мирового океана (Калининград). «История океанологии», международная конференция; ред.: В.Л. Стрюк, П.П. Чернышков — Калининград : Терра Балтика, 2009. — С. 205–211.
  1. Материалы для статистико-экономического обследования Черноморско-Балтийского водного пути. — Киев, 1912.
  1. Памятная книжка Минской губернии на 1911 год. — Минск, 1911.
  1. Гидрография Гомельской области [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://nashkraj.info/gidragrafiya/.

Данная публикация была подготовлена при поддержке Европейского союза. Полную ответственность за содержание публикации несёт общественная организация "Белорусский зелёный крест". Она ни в коей мере не должна рассматриваться как отражение официальной позиции Европейского союза.

Соединить туристическим маршрутом музеи Гомельщины и Черниговщины

Работа над маршрутом по музеям Гомельщины и Черниговщины

Такова была задача участников Международного воркшопа, который проходил в Чернигове и Седневе 13-14 июня в рамках проекта "От партнерства местных музеев к широкому трансграничного сотрудничества".

В ходе воркшопа три независимые друг от друга команды из представителей 18 музеев Гомельской и Черниговской областей с помощью внешних экспертов провели двухдневный "мозговой штурм". Что в музеях и за их стенами объединяет гомельскую и черниговскую земли, а что делает их уникальными? Какие проблемы региона он мог бы отражать? Как показать через музеи жизнь и историю местных жителей, населённых пунктов? Как сделать тему маршрута по-настоящему значимой для самих музейный работников, жителей региона и туристов? Отвечая на эти и другие вопросы, каждая из групп постепенно формировала своё видение межмузейного маршрута.

Сокиринський палацово-парковий комплекс як осередок культури та мистецтва

Ральченко Ирина Григорьевна, директор Черниговского областного художественного музея имени Григория Галагана.

Говорячи про художнє життя початку та середини ХІХ ст., не можна не відзначити важливу роль у цьому процесі меценатської, благодійної діяльності. Як зазначає відомий дослідник цього періоду, мистецтвознавець Валентина Рубан, саме «… з виникненням та утвердженням дворянського стану подібна діяльність стає особливо активною. Велика знать починає колекціонувати твори мистецтва та раритети національної старовини. Поступово в родових помістях Розумовських, Тарновських, Капністів, Рєпніних, Дараганів, Маркевичів, Галаганів, розташованих на Чернігівщині, Полтавщині та інших етнографічних територіях, зосереджуються цінні зібрання творів мистецтва» [7, с. 34].

Збиральницька діяльність, створення музичних та театральних труп впливали на формування відповідної духовної атмосфери, котра приваблювала творчу інтелігенцію і сприяла процесам культурного взаємообміну. Саме в таких помістях зустрічалися діячі різних культур, які відкривали для себе Україну, її культурні надбання, наприклад Качанівка Тарновських.

Окрім цього тут відбувався також і процес взаємопроникнення дворянської та народної культур, що в свою чергу відіграло позитивну роль в розвитку української культури в цілому.

Одним з таких осередків були на той час і Сокиринці, родове гніздо поміщиків Галаганів, представників відомого козацько-старшинському роду, сім поколінь якого залишили помітний слід в історії нашої держави.

Предки цього роду походять з українських козаків, які вперше згадуються на початку ХУІІІ ст. Зокрема, Гнат Іванович Галаган (помер 1748 р.), який під час російсько-шведської війни був разом з Мазепою, а згодом перейшов на бік Петра І, від якого і одержав багато чинів та маєтностей. Саме по гетьманському універсалу від 3 жовтня 1716 р. він отримав село Сокиринці, що на довгі часи стало місцем перебування його роду.

Григорій — єдиний син Гната Галагана (1716 р. н.) — Прилуцький полковник, одружився з дочкою М.В. Дуніна–Борковського. Григорій Гнатович прожив нелегке військове життя і в 1777 році помер у Сокиринцях у хаті свого сина Івана. Іван Григорович одружився з 14-річною племінницею гетьмана Розумовського Катериною Дараган, дочкою Віри та Кирила Розумовських.

Старший син Івана Галагана Григорій народився у 1768 р. і виховувався в Лейпцигу. Після повернення оселився у Сокиринцях.

На початку ХІХ ст. починається новий етап в облаштуванні родового маєтку. Його новий господар — Павло Григорович Галаган (1793–1834) вирішує створити цілий палацово-парковий ансамбль.

Вирішений у стилі ампір, він будувався з 1824 до 1831 рік. Планування та проектування ансамблю належить Павлу Дубровському (1783–1850), учневі Д. Джилярді, який після смерті Андрія Меленського очолив губернську архітектурну креслярню у Києві. Разом зі знаним австрійським садівником В. Бістерфельдом вони створили цей справжній шедевр. Усі споруди разом з алеєю і парадним двором складають головне архітектурно-планувальне ядро комплексу, на північ від якого розташовано господарський двір. Другу частину маєтку складає парковий комплекс. У кінці довгої алеї біліє величний будинок увінчаний великим куполом, прикрашений восьми колонним портиком. Плавно збігає до смарагдового газону пандус, прикрашений мармуровими статуями та вазами. Просторий присадибний парк прикрашають альтанки перекриті напівсферичними куполами.

«Українським Парнасом» називали сучасники маєток Галаганів у Сокиринцях. Родове гніздо відомого козацько-старшинського роду збереглося до нашого часу і є, як зазначає Н. Гассанова, своєрідною пам’яткою доби розквіту української архітектури і парко-будівничого мистецтва XІX [3, с. 64]. За характером будівництва, художнім оформленням і функціональним призначенням — це розважальна садиба, більш-менш пристосована для житла. Цей маєток посів особливе місце, як приклад нового віяння часу. За своїм характером будівля наближалася до культурного центру або «Храму мистецтв», де незавершеність архітектурних форм і краса декоративного оздоблення визначали її достоїнства, а саме духовну її змістовність. Ця тенденція була зумовлена певними функціями комплексу. Як правило українські маєтки були і розважальною резиденцією, і місцем тихого затишку, і господарським підприємством діяльного господаря.

З історичний джерел дізнаємося про інтер’єри паласу за часів перебування в них Галаганів-Ламсдорфів. На першому поверсі вестибюль, у лівій частині якого була кухня що з’єднувалась з їдальнею на другому поверсі окремими сходами. З головного вестибюлю парадні сходи вели на другий поверх до аванзали через які потрапляли в танцювальний зал прикрашений двоколонним портиком коринфського ордера і нішами з колонадами. Планування кімнат анфіладне.

Збереглися повідомлення про інтер’єри палацу: його приміщення були заповнені старовинними цінними меблями, чудовими портретами, колекцією зброї, витонченими фарфоровим та срібним посудом [6, с. 4–5].

Початок цьому мистецькому зібранню поклав прилуцький полковник Гнат Галаган. Саме при ньому з’явились і перші фамільні портрети. Художня колекція була значно поповнена братами Павлом Григоровичем та Петром Григоровичем, які були власниками Сокиринців та Дігтярів.

Палаци прикрашали твори західноєвропейського та вітчизняного мистецтва, серед яких — портрети пензля Степана та Федора Землюкових, портретні та пейзажні роботи Аполлона Мокрицького, ікони, гравюри, скульптури, різні речі декоративного оздоблення будинку.

Значний внесок у збереження та поповнення музейної колекції належить Григорію Павловичу Галагану (1819–1888) — відомому державному та громадському діячу. Г. Галаган належав до людей, діяльність і добрі справи яких привертали увагу ще за життя. Предводитель дворянства Борзенського повіту, совісний суддя Чернігівської губернії, віце-президент Комітету по влаштуванню селянського життя у Південно-Західному краї, голова Комісії у справах кредитної кооперації, член Державної Ради Г.Галаган був також і визначним громадським діячем. Очолюваний ним Південно-західний відділ Російського Географічного Товариства видав два томи своїх «Записок», «Історичні пісні українського народу» Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць щодо природи Києва.

На рахунку Г. Галагана численні народні школи, прогімназія й гімназія у Прилуках, училище в Ічні. Був він і попечителем ремісничого училища в Дігтярях, під яке віддав своє помістя разом з будинком та землею. Дякуючи за це, мешканці м. Прилуки 17 січня 1880 р. обрало його своїм почесним громадянином, помістивши його портрет в приміщенні Думи.

Вінцем високої місії служіння народові на просвітницькій ниві стало заснування Григорієм Галаганом у 1871 році у Києві приватного навчального закладу — Колегії Павла Галагана в пам’ять свого єдиного рано померлого сина. Це був на той час один з кращих в історії України недержавних середніх закладів, в якому здобуло освіту чимало відомих діячів вітчизняної науки та культури, працювали видатні педагоги А. Житецький, М. Мурашко, М. Пимоненко та інші.


Рисунок 1 — Невідомий художник. Портрети Г.І. Галагана та портрет О.А. Галаган. 1740 -і рр.

Закоханий у мистецтво, Григорій Галаган не тільки зберіг, але й примножив родинну колекцію на засадах меценатства та благодійності, національної самосвідомості. Перебуваючи за кордоном, він здебільшого купував та замовляв роботи художникам-землякам, найперше з тим, щоб підтримати талант.

Що ж являє нині ця колекція? Найбільшу частку складає сімейна галерея Галаганів, представлена портретами восьми поколінь цього роду. Розпочинається вона портретом засновника роду, знаменитого прилуцького полковника Гната Галагана, написаним невідомим художником після 1739 року, коли Гнат Іванович за похилістю віку залишив посаду і передав пернач своєму синові Григорію. Парним до нього є портрет Гнатової дружини Олени, котрий імовірно, належить одному авторові і написаний в один і той самий час (рис. 1). За психологічною характеристикою, живописною технікою О. Лазаревський характеризував його як «кращий з відомих нам старих малоросійських портретів» [5, с. 340].

Вісімнадцятим століттям датується ще один оригінальний твір, авторство якого і досі під питанням. Це портрет Н. Д. Розумовської, родички Галаганів, родоначальниці ще одного відомого роду. Довгий час його приписували Григорію Стеценку (1710–1781) придворному живописцю К. Розумовського, але останні дослідження, проведені в музеї, дають підставу говорити про приналежність цього твору Хойзеру Генріху Готтлібу (1719–1752), так само як і портрета Василя Дарагана, який вже став хрестоматійним.

Є в Галаганівській колекції портрети інших членів родини, зокрема Григорія Івановича Галагана, виконаний його кріпосним художником, талановитим самоуком Федором Землюковим.

Власний портрет Григорій Павлович Галаган замовляє у Василя Серебрякова, найперше з тією метою, щоб врятувати та підтримати художника, який на той час жив і працював у Римі та знаходився у скрутному становищі. Ім’я цього художника довгий час було у забутті, а цей твір згадувався в старому описі Сокиринського музею під № 12 «як великий портрет італійської роботи». У 1995 році на підставі архівних матеріалів, зокрема листів Г. Галагана до матері, цей портрет було атрибутовано. Частково було досліджено життєвий та творчий шлях Василя Олексійовича Серебрякова (1810–1886), який народився в сім’ї вільновідпущеного кріпака. Відомо, що з 11 років він навчався в Імператорській Академії мистецтв. За одними відомостями, був пенсіонером Академії, а за іншими — виїхав до Італії за дорученням Миколи І. Василь Серебряков користувався довірою та прихильністю Олександра Іванова, який разом з Федором Чижовим і порадив Галагану замовити свій портрет.

На достатньо великому полотні бачимо молодого 24-річного Г. Галагана на повен зріст, у святковому вбранні: яскраво-синьому оксамитовому жупані, підперезаному шовковим строкатим поясом, шароварах Перед нами людина, яка не дивлячись на молодість, зробила свій життєвий вибір — працювати на користь людей та батьківщини. Звичайне обличчя, що, втім, випромінює розум, гідність і впевненість. Оперта на стан ліва рука — це не манірність, а ідентифікація себе як нащадка козацького роду, який пишається цим, і як справжній лицар, готовий захищати честь і гідність своєї батьківщини (рис. 2). Бо саме тут, на лівому боці, носили козаки шаблю, що простежується у портретах гетьмана Богдана Хмельницького, полковників Павла Полуботка, Юхима Дарагана, Івана Григоровича Галагана, які прикрашали Сокиринський палац і які були взірцем для, на жаль, останнього представника галаганівського роду по чоловічій лінії. Цікаво, що аналогічний приклад наводить у своїй розвідці П. Білецькі, описуючи портрет Павла Руденка (близько 1778 р.) роботи В. Боровиковського: «Шаблі в бургомістра нема, але за старою козацькою звичкою він приклав руку до відповідного місця» [1, с. 290].

Завершують родинну галерею портрети Ламсдорф-Галаганів. Справа в тім, що після смерті Г. П. Галагана у грудні 1888 р. розпорядженням Олександра ІІІ графу К. М. Ламсдорфу, який був одружений на племінниці Григорія Павловича, було присвоєно прізвище Ламсдоф-Галаган. У збірці представлені два їхніх портрети. Великий парадний портрет роботи М. Потапова Катерини Павлівни Ламсдорф-Галаган, скоріше за все парний до портрета Миколи Костянтиновича Ламсдорф-Галагана авторства відомого російського художника Федора Бухгольця. Портрет виконаний в лаконічній манері, без зайвих аксесуарів. Увага зосереджується на обличчі портретованої — спокійному, але рішучому, як і належить справжній господині.


Рисунок 2 — Серебряков В.О. Портрет Г.П. Галагана, 1843 р.

Костянтин Миколайович Ламсдорф-Галаган належав до відомого дворянського роду Ламсдорфів, курляндських німців, які у XVIII ст. перейшли на службу до російського царя. Його дід, Матвій Іванович Ламсдорф був членом Державної Ради, Андріївським кавалером, вихователем імператора Миколи I і 1 червня 1818 р. отримав графський титул. Батько Микола Матвійович був директором Лісового та Межевого Інституту, генерал-ад’ютантом.

На портреті Ф. Бухгольца зображено Костянтина Миколайовича у повній парадній формі з численними нагородами та військовими відзнаками. З його послужного формуляра відомо, що він навчався у Пажеському Його Імператорської Величності корпусі з 1859 р., проходив службу по гвардійській кавалерії. Нагороджений орденами Св. Володимира III ступеня (1875), Св. Станіслава I ступеня (1878), Св. Анни (1884) а також численними іноземними нагородами, серед яких командорський хрест данського ордена Данеброга (1871), прусський орден Червоного орла (1872), великий хрест австрійського ордена Леопольда (1875), японський орден Сонця, Що Сходить (1882),) прусський орден Корони (1884) та багато інших.

У збірці представлені і варіанти старовинних канонічних портретів українських гетьманів — Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Богдана Хмельницького, написані сином кріпосного художника Землюкова Степаном.

Колекція містить і кілька народних картин, зокрема славнозвісних «Козаків Мамаїв», датованих ХІХ ст., які на думку П. Білецького є прямим продовженням козацького портрета ХVІІ–ХVІІІ стст. [1, с. 267–268]. Композиція традиційна для цих творів: в центрі «по-турецькому» сидить козак в червоних шароварах, із традиційною зачіскою-«оселедцем». Біля нього бандура та шапка, в роті люлька, яку він намагається запалити за допомогою кресала. За ним дерево, на якому висить шабля, під ним сувій з написом: «Гей, бандуро моя золотая, / Коли б до тебе жонка молодая. / Скакала б і плясала до лиха, / То не один би чумак / Чуравсь солі міха. / Як я заграю, то не один за скаче. / І не дождавшись от того весілля / Та й заплаче». З правого боку від козака стоїть кінь, прив’язаний до встромленого списа з прапорцем. Всі складові композиції — це ремінісценції дуже давніх часів, згадка про вільне життя предків і бажання їм наслідувати. Тобто народна картина «Козак Мамай» не портрет в прямому розумінні слова, це узагальнений образ волелюбного, стійкого, невмирущого українського народу.

Представлені в Галаганівській колекції твори українських та російських художників — сучасників Г. П. Галагана. Зокрема, Олексія Волоскова (1822–1882), якого Григорій Павлович запросив до себе у Сокиринці для практичних занять терміном на два роки, аби надати митцю прихисток та можливість розкрити свій талант. Саме тут і були написані відомі твори «Готичний місток у Сокиринському парку», «Садиба Г. П. Галагана у Лебединцях» (рис. 3.), «Церква у Сокиринцях».

Ще одним прикладом меценатської діяльності Г. П. Галагана є участь у долі художника Івана Шаповаленка (1820–1890). Талановитий кріпак, після отримання свободи навчався у Неаполі, потім у Римі, де познайомився з художниками Римської колонії. Ним опікувався О. Іванов, М. Гоголь, не залишився осторонь і Г. Галаган. В листі до матері у січні 1843 р. він пише: «Шаповаленко — славный человек и из него будет художник; может быть его талант обратится на историю Малороссии, которую он любит от всей души» [2, с. 32]. Благодійник підтримує художника матеріально, передаючи гроші через О. Іванова, замовляє йому твори. У червні 1846 р. він пише І. Шаповаленку: «Если у вас будут какие-либо заказы, то делайте мне прежде всего, или же (если) нечемо вам будет делать, то напишите что-нибудь в роде Луки Серебрякова. Помните? В красном костюме; этого рода картины, по-моему мнению, во-первых, не будут вам бесполезны и во-вторых всегда найдут покупщика; я первый с радостью возьму таковую...» [3, с. 34]. Так в колекції Г. Галагана з’явилась робота І. Шаповаленка «Італійка» (Неаполітанка), за яку він отримав звання вільного некласного художника живопису історичного та портретного (рис. 4). На передньому плані зображено італійку в червоному вбранні з бузковою стрічкою у темному волоссі. За нею вдалині Везувій з білими будівлями біля підніжжя. Спокійний малюнок загальної композиції пожвавлено ледь помітним поворотом фігури, що нагадує класичні твори епохи Відродження. Це єдиний на сьогодні відомий оригінальний твір митця, який свідчить про його високу майстерність. До речі, як доводить дослідниця Ріта Джуліані, посилаючись на листування О. Іванова з М. Гоголем, у своїй книзі «Дівчина із Альбано», натурницею для Івана Шаповаленка була відома римська модель початку ХІХ ст. Вітторія Кальдоні [4].


Рисунок 3 — Волосков О.Я. Садиба Г.П. Галагана в Лебединцях. 1857

Окрім творів вітчизняного мистецтва ця колекції містить також і твори західноєвропейських майстрів. Деякі з них замовляв Григорій Галаган, наприклад, чудове живописне полотно «Неаполітанська затока» австрійського художника Йоганна Рауха Непомука (1804–1847), на жаль втрачене в результаті крадіжки. Представлені також твори станкового живопису невідомих художників XVIII–XIX стст., серед яких «Суд Соломона», «Жертвоприношення Авраамом свого сина Ісаака» (рис. 5), «Пейзаж з собаками», «Збори на полювання», «Маленький геній» тощо.

Безперечну цінність мають графічні твори з колекції, зокрема різцева репродукційна гравюра Італії та Німеччини, представлена відомими іменами Джовані Вольпато (1735–1803), Рафаеля Моргена (1758–1833) та Алозія Фабрі (1785–1835). Одним із засновників італійської школи гравюри був італієць Джованні Вольпато (1738–1802), який став відомим і популярним художником, завдяки перенесенню у графіку станкових та монументальних творів Рафаеля Санті. В колекції нараховується сім графічних робіт цього чудового майстра, виконані зі фресок Рафаеля «Афінська школа», «Парнас», «Поразка сарацинів при Остії», «Пожежа в Борго», «Вигнання Іліодора з храму», «Визволення апостола Петра з в’язниці». Ці гравюри досконалі у плані градації світлотіньових співвідношень. Різноманітність і чистота груп штрихів, окремих ліній та живописних тонів дають йому можливість якнайкраще характеризувати тіло, волосся, різні тканини і створювати справжні шедеври, які високо цінувалися і мали велику популярність, навіть у порівнянні з французькими майстрами. Продовжував його справу Рафаель Морген (1758–1833), учень та зять Вольпато. Однією з його кращих робіт вважається «Больсенська обідня» по фресці Рафаеля у Ватикані, яка також представлена в галаганівській колекції. Є в ній і роботи ще одного знаного майстра з цієї плеяди Алозія Фабрі (1785–1835), а також німецького гравера Даніеля Бергера (1744–1824).


Рисунок 4 — Шаповаленко І.С. Італійка. 1851


Рисунок 5 — Рейтерн Г.В. Жертвопринесення Авраамом свого сина Ісаака. 1849

Цікаво, що серед творів присутні і роботи самого Г.П. Галагана («Портрет молодої жінки», виконаний вуглем та олівцем у 1833 р. та пейзаж села Тепла Рудка, датований 1846 р.). Одна акварельна робота належить його сину Павлусю. Це ескіз класної кімнати, написаний у 1866 р. Ці твори — ще одне свідчення любові та шани до образотворчого мистецтва родини Галаганів.

Зважаючи на високий художній рівень творів Галаганівської колекції, їх різноманітність та збереженість (кількість їх найбільша серед мистецького спадку Галаганів, які дійшли до нашого часу і складає більше 100 творів образотворчого мистецтва) можна говорити про Галаганівську збірку як про «колекцію в колекції», гідну належного поцінування, подальшого вивчення та популяризації.

Література

  1. Білецький, П. Український портретний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. / П. О. Білецький— Київ : Мистецтво, 1969.
  2. Гаврилова, С. Художник і меценат / С. В. Гаврилова // Родовід — 1995, № 3.
  3. Гасанова, Н. Палац у Сокиринцях / Н. Гасанова // Народна творчість та етнографія. — 1994, № 2–3.
  4. Джулиани, Р. Девушка из Альбано Виттория Кальдони / Р. Джулиани. — Рим : Gangemi editore, 2012.
  5. Лазаревський, О. Старовинні малоросійські портрети / О. М. Лазаревський // Киевская старина. 1882. — № 5.
  6. Лукомский, Г. Сокиренцы / Г. К. Лукомский // Столица и усадьба. — 1914. — № 24.
  7. Рубан, В. В. Забытые имена / В. В. Рубан. — Київ : Наукова думка, 1990. — 286 с.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.