Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Сокиринський палацово-парковий комплекс як осередок культури та мистецтва

Ральченко Ирина Григорьевна, директор Черниговского областного художественного музея имени Григория Галагана.

Говорячи про художнє життя початку та середини ХІХ ст., не можна не відзначити важливу роль у цьому процесі меценатської, благодійної діяльності. Як зазначає відомий дослідник цього періоду, мистецтвознавець Валентина Рубан, саме «… з виникненням та утвердженням дворянського стану подібна діяльність стає особливо активною. Велика знать починає колекціонувати твори мистецтва та раритети національної старовини. Поступово в родових помістях Розумовських, Тарновських, Капністів, Рєпніних, Дараганів, Маркевичів, Галаганів, розташованих на Чернігівщині, Полтавщині та інших етнографічних територіях, зосереджуються цінні зібрання творів мистецтва» [7, с. 34].

Збиральницька діяльність, створення музичних та театральних труп впливали на формування відповідної духовної атмосфери, котра приваблювала творчу інтелігенцію і сприяла процесам культурного взаємообміну. Саме в таких помістях зустрічалися діячі різних культур, які відкривали для себе Україну, її культурні надбання, наприклад Качанівка Тарновських.

Окрім цього тут відбувався також і процес взаємопроникнення дворянської та народної культур, що в свою чергу відіграло позитивну роль в розвитку української культури в цілому.

Одним з таких осередків були на той час і Сокиринці, родове гніздо поміщиків Галаганів, представників відомого козацько-старшинському роду, сім поколінь якого залишили помітний слід в історії нашої держави.

Предки цього роду походять з українських козаків, які вперше згадуються на початку ХУІІІ ст. Зокрема, Гнат Іванович Галаган (помер 1748 р.), який під час російсько-шведської війни був разом з Мазепою, а згодом перейшов на бік Петра І, від якого і одержав багато чинів та маєтностей. Саме по гетьманському універсалу від 3 жовтня 1716 р. він отримав село Сокиринці, що на довгі часи стало місцем перебування його роду.

Григорій — єдиний син Гната Галагана (1716 р. н.) — Прилуцький полковник, одружився з дочкою М.В. Дуніна–Борковського. Григорій Гнатович прожив нелегке військове життя і в 1777 році помер у Сокиринцях у хаті свого сина Івана. Іван Григорович одружився з 14-річною племінницею гетьмана Розумовського Катериною Дараган, дочкою Віри та Кирила Розумовських.

Старший син Івана Галагана Григорій народився у 1768 р. і виховувався в Лейпцигу. Після повернення оселився у Сокиринцях.

На початку ХІХ ст. починається новий етап в облаштуванні родового маєтку. Його новий господар — Павло Григорович Галаган (1793–1834) вирішує створити цілий палацово-парковий ансамбль.

Вирішений у стилі ампір, він будувався з 1824 до 1831 рік. Планування та проектування ансамблю належить Павлу Дубровському (1783–1850), учневі Д. Джилярді, який після смерті Андрія Меленського очолив губернську архітектурну креслярню у Києві. Разом зі знаним австрійським садівником В. Бістерфельдом вони створили цей справжній шедевр. Усі споруди разом з алеєю і парадним двором складають головне архітектурно-планувальне ядро комплексу, на північ від якого розташовано господарський двір. Другу частину маєтку складає парковий комплекс. У кінці довгої алеї біліє величний будинок увінчаний великим куполом, прикрашений восьми колонним портиком. Плавно збігає до смарагдового газону пандус, прикрашений мармуровими статуями та вазами. Просторий присадибний парк прикрашають альтанки перекриті напівсферичними куполами.

«Українським Парнасом» називали сучасники маєток Галаганів у Сокиринцях. Родове гніздо відомого козацько-старшинського роду збереглося до нашого часу і є, як зазначає Н. Гассанова, своєрідною пам’яткою доби розквіту української архітектури і парко-будівничого мистецтва XІX [3, с. 64]. За характером будівництва, художнім оформленням і функціональним призначенням — це розважальна садиба, більш-менш пристосована для житла. Цей маєток посів особливе місце, як приклад нового віяння часу. За своїм характером будівля наближалася до культурного центру або «Храму мистецтв», де незавершеність архітектурних форм і краса декоративного оздоблення визначали її достоїнства, а саме духовну її змістовність. Ця тенденція була зумовлена певними функціями комплексу. Як правило українські маєтки були і розважальною резиденцією, і місцем тихого затишку, і господарським підприємством діяльного господаря.

З історичний джерел дізнаємося про інтер’єри паласу за часів перебування в них Галаганів-Ламсдорфів. На першому поверсі вестибюль, у лівій частині якого була кухня що з’єднувалась з їдальнею на другому поверсі окремими сходами. З головного вестибюлю парадні сходи вели на другий поверх до аванзали через які потрапляли в танцювальний зал прикрашений двоколонним портиком коринфського ордера і нішами з колонадами. Планування кімнат анфіладне.

Збереглися повідомлення про інтер’єри палацу: його приміщення були заповнені старовинними цінними меблями, чудовими портретами, колекцією зброї, витонченими фарфоровим та срібним посудом [6, с. 4–5].

Початок цьому мистецькому зібранню поклав прилуцький полковник Гнат Галаган. Саме при ньому з’явились і перші фамільні портрети. Художня колекція була значно поповнена братами Павлом Григоровичем та Петром Григоровичем, які були власниками Сокиринців та Дігтярів.

Палаци прикрашали твори західноєвропейського та вітчизняного мистецтва, серед яких — портрети пензля Степана та Федора Землюкових, портретні та пейзажні роботи Аполлона Мокрицького, ікони, гравюри, скульптури, різні речі декоративного оздоблення будинку.

Значний внесок у збереження та поповнення музейної колекції належить Григорію Павловичу Галагану (1819–1888) — відомому державному та громадському діячу. Г. Галаган належав до людей, діяльність і добрі справи яких привертали увагу ще за життя. Предводитель дворянства Борзенського повіту, совісний суддя Чернігівської губернії, віце-президент Комітету по влаштуванню селянського життя у Південно-Західному краї, голова Комісії у справах кредитної кооперації, член Державної Ради Г.Галаган був також і визначним громадським діячем. Очолюваний ним Південно-західний відділ Російського Географічного Товариства видав два томи своїх «Записок», «Історичні пісні українського народу» Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць щодо природи Києва.

На рахунку Г. Галагана численні народні школи, прогімназія й гімназія у Прилуках, училище в Ічні. Був він і попечителем ремісничого училища в Дігтярях, під яке віддав своє помістя разом з будинком та землею. Дякуючи за це, мешканці м. Прилуки 17 січня 1880 р. обрало його своїм почесним громадянином, помістивши його портрет в приміщенні Думи.

Вінцем високої місії служіння народові на просвітницькій ниві стало заснування Григорієм Галаганом у 1871 році у Києві приватного навчального закладу — Колегії Павла Галагана в пам’ять свого єдиного рано померлого сина. Це був на той час один з кращих в історії України недержавних середніх закладів, в якому здобуло освіту чимало відомих діячів вітчизняної науки та культури, працювали видатні педагоги А. Житецький, М. Мурашко, М. Пимоненко та інші.


Рисунок 1 — Невідомий художник. Портрети Г.І. Галагана та портрет О.А. Галаган. 1740 -і рр.

Закоханий у мистецтво, Григорій Галаган не тільки зберіг, але й примножив родинну колекцію на засадах меценатства та благодійності, національної самосвідомості. Перебуваючи за кордоном, він здебільшого купував та замовляв роботи художникам-землякам, найперше з тим, щоб підтримати талант.

Що ж являє нині ця колекція? Найбільшу частку складає сімейна галерея Галаганів, представлена портретами восьми поколінь цього роду. Розпочинається вона портретом засновника роду, знаменитого прилуцького полковника Гната Галагана, написаним невідомим художником після 1739 року, коли Гнат Іванович за похилістю віку залишив посаду і передав пернач своєму синові Григорію. Парним до нього є портрет Гнатової дружини Олени, котрий імовірно, належить одному авторові і написаний в один і той самий час (рис. 1). За психологічною характеристикою, живописною технікою О. Лазаревський характеризував його як «кращий з відомих нам старих малоросійських портретів» [5, с. 340].

Вісімнадцятим століттям датується ще один оригінальний твір, авторство якого і досі під питанням. Це портрет Н. Д. Розумовської, родички Галаганів, родоначальниці ще одного відомого роду. Довгий час його приписували Григорію Стеценку (1710–1781) придворному живописцю К. Розумовського, але останні дослідження, проведені в музеї, дають підставу говорити про приналежність цього твору Хойзеру Генріху Готтлібу (1719–1752), так само як і портрета Василя Дарагана, який вже став хрестоматійним.

Є в Галаганівській колекції портрети інших членів родини, зокрема Григорія Івановича Галагана, виконаний його кріпосним художником, талановитим самоуком Федором Землюковим.

Власний портрет Григорій Павлович Галаган замовляє у Василя Серебрякова, найперше з тією метою, щоб врятувати та підтримати художника, який на той час жив і працював у Римі та знаходився у скрутному становищі. Ім’я цього художника довгий час було у забутті, а цей твір згадувався в старому описі Сокиринського музею під № 12 «як великий портрет італійської роботи». У 1995 році на підставі архівних матеріалів, зокрема листів Г. Галагана до матері, цей портрет було атрибутовано. Частково було досліджено життєвий та творчий шлях Василя Олексійовича Серебрякова (1810–1886), який народився в сім’ї вільновідпущеного кріпака. Відомо, що з 11 років він навчався в Імператорській Академії мистецтв. За одними відомостями, був пенсіонером Академії, а за іншими — виїхав до Італії за дорученням Миколи І. Василь Серебряков користувався довірою та прихильністю Олександра Іванова, який разом з Федором Чижовим і порадив Галагану замовити свій портрет.

На достатньо великому полотні бачимо молодого 24-річного Г. Галагана на повен зріст, у святковому вбранні: яскраво-синьому оксамитовому жупані, підперезаному шовковим строкатим поясом, шароварах Перед нами людина, яка не дивлячись на молодість, зробила свій життєвий вибір — працювати на користь людей та батьківщини. Звичайне обличчя, що, втім, випромінює розум, гідність і впевненість. Оперта на стан ліва рука — це не манірність, а ідентифікація себе як нащадка козацького роду, який пишається цим, і як справжній лицар, готовий захищати честь і гідність своєї батьківщини (рис. 2). Бо саме тут, на лівому боці, носили козаки шаблю, що простежується у портретах гетьмана Богдана Хмельницького, полковників Павла Полуботка, Юхима Дарагана, Івана Григоровича Галагана, які прикрашали Сокиринський палац і які були взірцем для, на жаль, останнього представника галаганівського роду по чоловічій лінії. Цікаво, що аналогічний приклад наводить у своїй розвідці П. Білецькі, описуючи портрет Павла Руденка (близько 1778 р.) роботи В. Боровиковського: «Шаблі в бургомістра нема, але за старою козацькою звичкою він приклав руку до відповідного місця» [1, с. 290].

Завершують родинну галерею портрети Ламсдорф-Галаганів. Справа в тім, що після смерті Г. П. Галагана у грудні 1888 р. розпорядженням Олександра ІІІ графу К. М. Ламсдорфу, який був одружений на племінниці Григорія Павловича, було присвоєно прізвище Ламсдоф-Галаган. У збірці представлені два їхніх портрети. Великий парадний портрет роботи М. Потапова Катерини Павлівни Ламсдорф-Галаган, скоріше за все парний до портрета Миколи Костянтиновича Ламсдорф-Галагана авторства відомого російського художника Федора Бухгольця. Портрет виконаний в лаконічній манері, без зайвих аксесуарів. Увага зосереджується на обличчі портретованої — спокійному, але рішучому, як і належить справжній господині.


Рисунок 2 — Серебряков В.О. Портрет Г.П. Галагана, 1843 р.

Костянтин Миколайович Ламсдорф-Галаган належав до відомого дворянського роду Ламсдорфів, курляндських німців, які у XVIII ст. перейшли на службу до російського царя. Його дід, Матвій Іванович Ламсдорф був членом Державної Ради, Андріївським кавалером, вихователем імператора Миколи I і 1 червня 1818 р. отримав графський титул. Батько Микола Матвійович був директором Лісового та Межевого Інституту, генерал-ад’ютантом.

На портреті Ф. Бухгольца зображено Костянтина Миколайовича у повній парадній формі з численними нагородами та військовими відзнаками. З його послужного формуляра відомо, що він навчався у Пажеському Його Імператорської Величності корпусі з 1859 р., проходив службу по гвардійській кавалерії. Нагороджений орденами Св. Володимира III ступеня (1875), Св. Станіслава I ступеня (1878), Св. Анни (1884) а також численними іноземними нагородами, серед яких командорський хрест данського ордена Данеброга (1871), прусський орден Червоного орла (1872), великий хрест австрійського ордена Леопольда (1875), японський орден Сонця, Що Сходить (1882),) прусський орден Корони (1884) та багато інших.

У збірці представлені і варіанти старовинних канонічних портретів українських гетьманів — Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Богдана Хмельницького, написані сином кріпосного художника Землюкова Степаном.

Колекція містить і кілька народних картин, зокрема славнозвісних «Козаків Мамаїв», датованих ХІХ ст., які на думку П. Білецького є прямим продовженням козацького портрета ХVІІ–ХVІІІ стст. [1, с. 267–268]. Композиція традиційна для цих творів: в центрі «по-турецькому» сидить козак в червоних шароварах, із традиційною зачіскою-«оселедцем». Біля нього бандура та шапка, в роті люлька, яку він намагається запалити за допомогою кресала. За ним дерево, на якому висить шабля, під ним сувій з написом: «Гей, бандуро моя золотая, / Коли б до тебе жонка молодая. / Скакала б і плясала до лиха, / То не один би чумак / Чуравсь солі міха. / Як я заграю, то не один за скаче. / І не дождавшись от того весілля / Та й заплаче». З правого боку від козака стоїть кінь, прив’язаний до встромленого списа з прапорцем. Всі складові композиції — це ремінісценції дуже давніх часів, згадка про вільне життя предків і бажання їм наслідувати. Тобто народна картина «Козак Мамай» не портрет в прямому розумінні слова, це узагальнений образ волелюбного, стійкого, невмирущого українського народу.

Представлені в Галаганівській колекції твори українських та російських художників — сучасників Г. П. Галагана. Зокрема, Олексія Волоскова (1822–1882), якого Григорій Павлович запросив до себе у Сокиринці для практичних занять терміном на два роки, аби надати митцю прихисток та можливість розкрити свій талант. Саме тут і були написані відомі твори «Готичний місток у Сокиринському парку», «Садиба Г. П. Галагана у Лебединцях» (рис. 3.), «Церква у Сокиринцях».

Ще одним прикладом меценатської діяльності Г. П. Галагана є участь у долі художника Івана Шаповаленка (1820–1890). Талановитий кріпак, після отримання свободи навчався у Неаполі, потім у Римі, де познайомився з художниками Римської колонії. Ним опікувався О. Іванов, М. Гоголь, не залишився осторонь і Г. Галаган. В листі до матері у січні 1843 р. він пише: «Шаповаленко — славный человек и из него будет художник; может быть его талант обратится на историю Малороссии, которую он любит от всей души» [2, с. 32]. Благодійник підтримує художника матеріально, передаючи гроші через О. Іванова, замовляє йому твори. У червні 1846 р. він пише І. Шаповаленку: «Если у вас будут какие-либо заказы, то делайте мне прежде всего, или же (если) нечемо вам будет делать, то напишите что-нибудь в роде Луки Серебрякова. Помните? В красном костюме; этого рода картины, по-моему мнению, во-первых, не будут вам бесполезны и во-вторых всегда найдут покупщика; я первый с радостью возьму таковую...» [3, с. 34]. Так в колекції Г. Галагана з’явилась робота І. Шаповаленка «Італійка» (Неаполітанка), за яку він отримав звання вільного некласного художника живопису історичного та портретного (рис. 4). На передньому плані зображено італійку в червоному вбранні з бузковою стрічкою у темному волоссі. За нею вдалині Везувій з білими будівлями біля підніжжя. Спокійний малюнок загальної композиції пожвавлено ледь помітним поворотом фігури, що нагадує класичні твори епохи Відродження. Це єдиний на сьогодні відомий оригінальний твір митця, який свідчить про його високу майстерність. До речі, як доводить дослідниця Ріта Джуліані, посилаючись на листування О. Іванова з М. Гоголем, у своїй книзі «Дівчина із Альбано», натурницею для Івана Шаповаленка була відома римська модель початку ХІХ ст. Вітторія Кальдоні [4].


Рисунок 3 — Волосков О.Я. Садиба Г.П. Галагана в Лебединцях. 1857

Окрім творів вітчизняного мистецтва ця колекції містить також і твори західноєвропейських майстрів. Деякі з них замовляв Григорій Галаган, наприклад, чудове живописне полотно «Неаполітанська затока» австрійського художника Йоганна Рауха Непомука (1804–1847), на жаль втрачене в результаті крадіжки. Представлені також твори станкового живопису невідомих художників XVIII–XIX стст., серед яких «Суд Соломона», «Жертвоприношення Авраамом свого сина Ісаака» (рис. 5), «Пейзаж з собаками», «Збори на полювання», «Маленький геній» тощо.

Безперечну цінність мають графічні твори з колекції, зокрема різцева репродукційна гравюра Італії та Німеччини, представлена відомими іменами Джовані Вольпато (1735–1803), Рафаеля Моргена (1758–1833) та Алозія Фабрі (1785–1835). Одним із засновників італійської школи гравюри був італієць Джованні Вольпато (1738–1802), який став відомим і популярним художником, завдяки перенесенню у графіку станкових та монументальних творів Рафаеля Санті. В колекції нараховується сім графічних робіт цього чудового майстра, виконані зі фресок Рафаеля «Афінська школа», «Парнас», «Поразка сарацинів при Остії», «Пожежа в Борго», «Вигнання Іліодора з храму», «Визволення апостола Петра з в’язниці». Ці гравюри досконалі у плані градації світлотіньових співвідношень. Різноманітність і чистота груп штрихів, окремих ліній та живописних тонів дають йому можливість якнайкраще характеризувати тіло, волосся, різні тканини і створювати справжні шедеври, які високо цінувалися і мали велику популярність, навіть у порівнянні з французькими майстрами. Продовжував його справу Рафаель Морген (1758–1833), учень та зять Вольпато. Однією з його кращих робіт вважається «Больсенська обідня» по фресці Рафаеля у Ватикані, яка також представлена в галаганівській колекції. Є в ній і роботи ще одного знаного майстра з цієї плеяди Алозія Фабрі (1785–1835), а також німецького гравера Даніеля Бергера (1744–1824).


Рисунок 4 — Шаповаленко І.С. Італійка. 1851


Рисунок 5 — Рейтерн Г.В. Жертвопринесення Авраамом свого сина Ісаака. 1849

Цікаво, що серед творів присутні і роботи самого Г.П. Галагана («Портрет молодої жінки», виконаний вуглем та олівцем у 1833 р. та пейзаж села Тепла Рудка, датований 1846 р.). Одна акварельна робота належить його сину Павлусю. Це ескіз класної кімнати, написаний у 1866 р. Ці твори — ще одне свідчення любові та шани до образотворчого мистецтва родини Галаганів.

Зважаючи на високий художній рівень творів Галаганівської колекції, їх різноманітність та збереженість (кількість їх найбільша серед мистецького спадку Галаганів, які дійшли до нашого часу і складає більше 100 творів образотворчого мистецтва) можна говорити про Галаганівську збірку як про «колекцію в колекції», гідну належного поцінування, подальшого вивчення та популяризації.

Література

  1. Білецький, П. Український портретний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. / П. О. Білецький— Київ : Мистецтво, 1969.
  2. Гаврилова, С. Художник і меценат / С. В. Гаврилова // Родовід — 1995, № 3.
  3. Гасанова, Н. Палац у Сокиринцях / Н. Гасанова // Народна творчість та етнографія. — 1994, № 2–3.
  4. Джулиани, Р. Девушка из Альбано Виттория Кальдони / Р. Джулиани. — Рим : Gangemi editore, 2012.
  5. Лазаревський, О. Старовинні малоросійські портрети / О. М. Лазаревський // Киевская старина. 1882. — № 5.
  6. Лукомский, Г. Сокиренцы / Г. К. Лукомский // Столица и усадьба. — 1914. — № 24.
  7. Рубан, В. В. Забытые имена / В. В. Рубан. — Київ : Наукова думка, 1990. — 286 с.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.