Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Музейне транскордонне співробітництво: реалії, проблеми та перспективи

Мазурик Зеновій, музейний експерт, в.о. президента Українського комітету ІСОМ.

На території Центральної Європи, де колись була багатонаціональна республіка чи Речпосполита, протягом століть відбувалось багато змін. Політичні кордони на цій території часто змінювались, а разом з тим ландшафт етнічний, радше етнічно-конфесійний, був змінний і дуже складний [11, с. 97]. Інтервенції сусідніх імперій, переділи, репресії після різних повстань посилювали процеси формування національної, культурної ідентичності. Важливу роль у цьому відігравали приватні колекції старожитностей, які згодом стали основою музеїв. Прикладом може служити колекції Національного закладу ім. Оссолінських у Львові.

ХХ століття принесло нові випробування для цього регіону, який Тімоті Снайдер назвав Кривавими Землями. Регіон пережив кілька геноцидів, тоталітарні режими і дві війни, які, як вважає історик Ярослав Грицак, слід розглядати як єдину «Тридцятилітню війну ХХ століття» [4, с. 17].

Щоразу все більше відчутними ставали результати культурних втрат, принесених війнами та їхній вплив на внутрішню і зовнішню політику країн у зв’язку з розвитком демократичних процесів і формуванням нових держав у Центральній Європі.

Найвідчутніші й досі зміни відбулися в музейній сфері під впливом комуністичного тоталітарного режиму. Їх можна проілюструвати на прикладі того ж Львова. До початку Другої світової війни у Львові діяло 25 музеїв і було 70 приватних колекцій. Музеї різнились за релігійним і національним спрямуванням, формами власності та юридичним статусом [3, с. 90]. Одразу за кілька дів після вступу червоної армії до Львова восени 1939 року, комуністичні посіпаки вдалися до ідеологічної ревізії музейних колекцій. Внаслідок націоналізації та реорганізації було сформовано 5 музеїв, між якими розподілили музейні і приватні колекції. Було не тільки змінено структуру львівських музеїв, а й завдано непоправних руйнувань їхнім зібранням та документальним матеріалам [3, с. 97].

Така коротка характеристика нашої поруйнованої, деформованої спадщини. Що маємо з нею робити?

Як відомо, музеї є виявом відповідного суспільства, у якому вони виникли і в якому вони діють. Вони здійснюють свою діяльність як відповідь на певні колективні потреби.

За визначення Зиґмунта Баумана, час — це постійний виклик. Через те, що він плине дедалі швидше, будь-яке зволікання, будьяке відкладання, будь-яке відтермінування завдає нам шкоди і погіршує нашу ситуацію [1]. Музеї теж несуть відповідальність за те, що діється в Україні. Зараз багато говорять про інформаційні війни. Мені здається, варто говорити про когнітивну війну, бо боротьба переноситься у культурну площину, саме тут пролягає передовий край когнітивної безпеки [6], якщо вже говорити воєнними термінами.

Культурно-історичні передумови нашого центральноєвропейського простору склалися так, що ми живемо на пограниччі. При цьому, як каже дослідник і практик пограниччя Кшиштоф Чижевський, ідеться про місце, де кордони пролягають всередині, де люди розмовляють різними мовами, моляться в різних святинях, належать до різних національностей. На багатокультурних просторах, що колись належали до ягеллонської Речі Посполитої, слово «пограниччя», на його думку, окреслює не тільки місце, а й певний етнос, традицію [8, с. 11].

Саме на пограниччі потрібне усвідомлення спільного минулого і сприйняття його у всіх його виявах, щоб воно не могло повторитись. Бо, як вважав Вальтер Беньямін, «поступ» завжди був і залишається втечею від а не рухом до. Минуле не розповідає про причини, а сприймається відчуттями [10, с. 176]. Історія через музейні пам’ятки, відкриває рани минулого, щоб їх обробити і гоїти.

Музейні пам’ятки є важливими для формування ідентичності, зміцнення політичної єдності, «легітимізації» державності, а також задоволення естетичних потреб користувача, формування норм і стандартів, а також для завдань соціалізації, тобто запобігають соціальній дезорієнтації. З часом змінилися значення і сприйняття спадщини. Відповідно до Рамкової Конвенції Ради Європи спадщина не є однорідною і однозначною, а плюралістичною. Спадщина може мати універсальне, світове, національне значення а також значення для громад. До одних і тих же об’єктів різні групи можуть мати різне ставлення, спадщина є інколи незручною, а також і контроверсійною. Спільна спадщина є спільним джерелом пам’яті на основі досвіду і сприяє розвиткові суспільства [5].

Розуміння спадщини як спільного надбання ставить перед музеями такі завдання, які вимагають нового трактування й реінтерпретації музейних пам’яток. Як твердить Фрідріх Вайдахер, вивчення предмета як таке є справді обов’язковим, проте воно не має сенсу без знань про суспільне значення цього предмета в історії і у відповідний сучасний період. Отже, дослідження музейних фондів є принципово необмеженим, адже таке дослідження буде щоразу необхідним вже хоча б з уваги на зміну актуального значення компонентів зібрання. Тобто музеї збирають, упорядковують, порівнюють, описують предмети, презентуючи їх згодом на тлі простору і часу. Музейний предмет досліджують у своєму первинному культурному контексті, наново вводять у сучасний контекст шляхом порівняльного аналізу та інтерпретації. При цьому належить усвідомлювати ті комплекси завдань, які щоразу постають у зв’язку з проблемами сьогодення [2, с. 262–264].

Музеї трансформувалися зі сховищ предметів і знань до процесорів знань. Музеї стають місцями представлення різних інтересів, місцями розмірковування про предмети, ідеї та їх функції, а також, важливо підкреслити, самостійними комунікаційними системами.

Музеї як інституції культурної пам’яті виконують важливу комунікативну функцію для формування колективної пам’яті і, в жодному разі, не повинні бути ілюстраторами історичних концепцій та інструментом політики пам’яті. В сучаснім музейництві спостерігається зміщення акценту від експоната на концепцію, в основі якої закладається двостороннє спілкування. Вона є ядром планування, забезпечення ресурсами, маркетингу.

Польський історик, професор Роберт Траба, опираючись на класифікацію Шанталь Муфф, розрізняє три типи історичної нарації: антагоністична, космополітична і агоністична. Антагоністичність концентрується на одній, часто ідеологізованій чи міфологізованій розповіді про минуле, виключаючи діалогічність різних поглядів і зазвичай викликає ностальгію за втраченим. Космополітичність, шукаючи універсальності, розмиває контроверсії й різниці. Агоністична оповідь робить акценти на відмінні інтерпретації минулого [12, с. 50–53].

В нових умовах змінюється і місія музеїв. Традиційна місія, якщо вона й осмислювалась, скеровувалася на те, щоб зберігати пам’ятки і знання для майбутнього та саме таке знання, яке скероване на майбутнє, що приближається, але ніколи не настане. Експозиції в таких музеях часто служать для ідеологічної індоктринації й інтерпретації патріотизму.

Місія сучасних музеїв розширилась на виявлення й трактування трагічних подій, їх критичне осмислення і налагодження діалогу про складну спадщину між різними групами суспільства. Формулювання місії музею розглядається як укладання культурної, наукової й адміністративної програми, а самі музеї, як виробники музейного продукту, який зорієнтований на сучасного відвідувача. При цьому «музей-хранитель» перетворюється на «музей-культурний центр», де продукт постійно диверсифікується, інтерпретуючи зміст музейних колекцій в нових культурних контекстах, осмислюючи культурну спадщину як економічний, культурний ресурс розвитку. Модернізація музеїв вимагає нових знань, організації діяльності так, щоб ефективно виконувати свою місію в суспільстві, яке змінюється.

Сучасні музеї змушені використовувати ринкові механізми, що призводить до зміни взаємодії приватного і державного секторів, розширює поле комунікації. А це потребує зміни не тільки економічних, юридичних а й політичних підходів. Музеї повинні зберігати свою сутність як соціокультурної установи і при цьому застосовувати ринкові інструменти [7, с. 10].

Культурна спадщина, за словами відомого урбаніста Ґрегорі Ешворта є функцією місця і можливістю розвитку. Сам факт існування об’єктів культурної спадщини як відображення минулого місцевості не перетворює їх в ресурс розвитку. Потрібно створювати продукти, які мають попит у споживача. Якщо формувати продукти багатофункціональні, інтегровані в культурне, економічне і соціальне життя громад, культурна спадщина стає активним інструментом колективної пам’яті й ідентичності, а не просто фізичною субстанцією [9, с. 154–170].

Отже, музейні колекції як спільна культурна спадщина Центральної і Східної Європи можуть стати важливим ресурсом для порозуміння і налагодження добросусідських стосунків в цьому важливому регіоні і служити містком для поширення людських цінностей і творення спільного майбутнього без конфліктів. Для цього потрібно використовувати сучасні теоретичні засади і практичний досвід музейної діяльності та розвивати співпрацю між музеями різних міст і країн.

Джерела та література

  1. Зиґмунт Бауман. Зміни треба прийняти. // Збруч. 2013. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/12643
  2. Фрідріх Вайдахер. Загальна музеологія. — Львів, 2005.
  3. Ірина Горбань. «Радянізація» музейного середовища Львова (вересень 1939 — червень 1941 р.) // Від війни імперій до діалогу культур (культурна спадщина: трактування, збереження, спільна відповідальність). Матеріали міжнародної конференції. — Львів, 2015.
  4. Ярослав Грицак. Україна, 1914–2014: незавершена війна. // 1914–2014. Від війни імперій до діалогу культур (культурна спадщина: трактування, збереження, спільна відповідальність). Матеріали міжнародної конференції. — Львів, 2015.
  5. Рамкова Конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства. Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_719
  6. Рущенко І.П., Зубар Н.В. Війна інформацій. // Оборонний вісник. — 2017. — №8. Режим доступу: http://maidan.org.ua/201
  7. Жан-Мішель Тобелем. Нова епоха музеїв. Культурні установи перед викликом менеджменту. — Київ, 2018.
  8. Кшиштоф Чижевський. Лінія повернення. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мілошем. — Львів, 2013.
  9. Грегори Дж. Эшворт. От истории к наследию — от наследия к идентичности: в поисках понятий и мод. // Неприкосновенный запас, № 114 (4/2017).
  10. Zygmunt Bauman. To nie jest dziennik. — Wydawnictwo literackie, 2012.
  11. Zigmantas Kiaupa. Przemieszczjny dobra kultury — przypadek Europy Srodkowej I Wschodniej. // Przemieszczony dobra kultury. Przypadek Europy Zachdniej i problemy panstw Europy Srodkowej I Wschodniej w XX wieku. Warszawa, 2004.
  12. Robert Traba, prof dr. hab. Epoka muzeow? Muzeum jako medium, muzeum jako mediator. // I Kongres Muzealnikow Polskich. — Warszawa, 2015

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.