Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Етнічні визначники культурина пограниччі: виклики і дилеми

Чмелик Роман, директор Львівського історичного музею, доктор історичних наук, віце-президент Українського комітету ІСОМ.

Кожен четвертий лелека в світі є поляком
(Напис на плакаті у Варшавському зоопарку)

ХХ століття — століття двох світових воєн, революцій, розпаду імперій і виникнення сучасних незалежних держав. Поділ територій і переміщення кордонів було загрозою не тільки для людей, але також і для історико-культурних пам’яток. Багато конфліктів у міжнародних стосунках безпосередньо стосується інтерпретації, використання, привласнення чи нищення культурної спадщини, яка знаходиться на межі зіткнення етносів. У ХХ столітті окреслені проблеми дуже часто були причиною політичних спекуляцій і маніпуляцій.

Кожна політична сила хоче привласнити минуле і з його допомогою, використовуючи його як інструмент, привласнити сучасне. На пограниччі кожна етнічна група, яка домінує в силу політичних причин, хоче привласнити минуле цього цілого простору з метою привласнення сучасності. А для цього при кожній можливості хоче поставити свої печатку, знак, штамп, маркер етнічної чи національної належності на якомога більшу кількість різного роду об’єктів природи і культури. Такі дії стають вихідним пунктом аналізу, на підставі якого твориться нова історична нарація, формуються нові етнічні чи національні міфи і легенди.

Створені істориками, антропологами, культурологами та іншими вченими нові або реконструйовані, відтворені, реанімовані міфи дають підстави політикам, а в результаті і правникам творити нові конструкції (моделі) культурного розвитку, в якому держава виступає у ролі замовника. В такій ситуації, держава як замовник отримує право контролювати процес культурного розвитку і на власний розсуд карати незгідних, оголошуючи їхні дії ворожими по відношенню до суспільства.

Автор книжки «Криве горе. Пам’ять про непохованих» професор Олександр Еткінд говорить, що постійно точаться дискусії про місце і роль держави в розвитку економіки. Натомість, про місце і роль держави в історії і формуванні політики в культурі говориться набагато менше. Хоча втручання держави в ці справи викликає недовіру громадян до держави. І зовсім не обов’язково, щоб така ситуація була пов’язана з авторитаризмом. Як говорить професор Еткінд, в Польщі вона швидше пов’язана з націоналізмом [2].

Здобуття незалежності, втрата чи набуття території — це поважний виклик у справі формування нового культурного простору. Найчастіше різноманітні проблеми і конфлікти у сучасних міждержавних стосунках виникають на пограниччях або з приводу пограниччя. Вживаємо цей термін у широкому розумінні — культурне пограниччя. Зазвичай це територія, на якій знаходяться дуже важливі історичні пам’ятки, які становлять предмет гордості щонайменше двох народів і є дуже важливими, а часом основоположними частинами їхньої культурної спадщини. Звідси велика любов до тих об’єктів, місць і тої землі. На жаль, дуже часто діалог панівної і підпорядкованої етнічної спільноти будується на протиставленні, в якому кожна зі сторін хоче привласнити історію, культуру, осіб тощо. Більше шансів на перемогу завжди має пануюча спільнота, яка в своїй діяльності отримує більшу підтримку держави. Вона старається поширити «свою» правду, в основі якої лежать національні або державні інтереси з чіткими етнічними або релігійними пріоритетами. Насаджування «виключно своєї правди», яка в більшості випадків пов’язана із кривдою і травмами іншої сторони, досить часто виглядає як помста. В такій ситуації даремно сподіватися прояву розуміння іншого чи толерантності. Культурну спадщину «інших», яку не вдається привласнити чи підпорядкувати, починають трактувати як чужу і ворожу. Пам’ятки культури в такій ситуації опиняються в ролі заложників — їх можна знищити або з їхньою допомогою можна шантажувати другу сторону.

Приклади:

  1. українсько-польський конфлікт довкола Цвинтаря Орлят на Личаківському кладовищі у Львові;
  2. українсько-польський конфлікт за греко-католицьку катедру в Перемишлі і демонтаж купола на ній;
  3. українсько-польський конфлікт довкола картин Мартіно Альтамонте з костелу святого Лаврентія в Жовкві — «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами» відреставровані у 2012 році, а «Битва під Хотином» і «Битва під Клушино» до сьогодні не реставруються.

Така поведінка часто виправдовується безмежною любов’ю до власної культури, всього власного і це патетично називається «патріотизмом». Тільки не говориться про націоналістичні основи цього виду патріотизму. В таких випадках історію і культуру завжди стараються підпорядкувати політиці держави, правлячої партії тощо.

Сучасна українська історіографія мало згадує позитивно про культурну присутність поляків протягом останнього тисячоліття у Львові, Івано-Франківську чи Жовкві. Більше йдеться про роль і значення власне українців у розвитку згаданих міст. З іншого боку польські історики «делікатно» мовчать про культурну присутність українців у Перемишлі, Сяноку, Ярославі. Наприклад, у новій постійній експозиції Національного музею Перемиської землі акцент зроблено на колабораціонізмі українців з німцями у Другій світовій війні, а не на віковій їхньої присутності в культурному просторі цього пограничного міста. За твердженням української дослідниці Вікторії Середи, польська і українська меншості майже не присутні у краєвиді суспільного чи культурного розвитку краю, а навіть, коли про них говориться в окремих частинах наративу про минуле, то виключно в ситуаціях конфліктних [1, с. 391].

Таким чином етноцентризм став основою формування системи культурних цінностей на багатокультурному пограниччі.

Багато пам’яток культури на пограниччі мають універсальний характер. Це означає, що іноетнічні впливи на локальну культуру були досить значними і їх можна легко зауважити. І навпаки, місцеві традиції у свою чергу впливали на запозичені стилі, явища, модифікуючи їх. В таких ситуаціях досить тяжко, а часом і неможливо сучасним дослідникам однозначно визначити належність особи чи пам’ятки до тої чи іншої культури. Наприклад, митрополит Андрій Шептицький, роду Корняктів чи Боїмів, або ж Палаццо Бандінеллі на Ринку у Львові, в якому від 1629 року після отримання привілею польського короля розміщувалася перша пошта у Львові, а зараз говоримо, що це була перша пошта в Україні.

Культура українсько-польського пограниччя, на якому яскравим прикладом є місто Львів, має вагоме значення для щонайменше двох сучасних країн — України і Польщі. Дуже важливо сьогодні не втягнутися у змагання щодо етнічної належності культурної спадщини, намагаючись привласнити якомога більшу кількість пам’яток. Необхідно сконцентрувати зусилля двох країн на суспільній відповідальності та спільній турботі про збереження цієї спадщини і передачі його у доброму стані наступним поколінням.

Приклади:

  1. співпраця Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника і національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві;
  2. спільне опрацювання і видання наукових каталогів музейних колекцій Львова дослідниками України і Польщі при фінансовій підтримці Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща.

Культурні ресурси України і Польщі на пограниччі творилися протягом тисячоліття за активної участі двох народів. Природною на пограниччі також є ситуація, коли історико-культурні пам’ятки одного народу знаходяться на території і у власності іншого народу. Належність до цієї землі, її культури і її минулого впливає на формування ідентичності окремих осіб і місцевих спільнот. Тому дуже важливо навчитися не використовувати культурну спадщину минулого з метою задоволення тогочасних ідеологічних потреб. Вона не може служити причиною непорозумінь, конфліктів і ворожості.

Перед нами сьогодні стоять виклики — перетворити багатовікові претензії, стереотипи і ворожість на взаємну повагу, толерантність і скерувати спільні зусилля на творення гідного і безпечного майбутнього. Культура, історія і пам’ять не повинні бути сферою конфлікту, а майданчиком взаємного порозуміння і діалогу, зміцнення громадянського суспільства.

В кінці свого виступу хочу подати дві цитати на тему ідентичності населення пограниччя.

65-літній мужчина українського походження в Перемишлі на питання: «Чим для Вас є Польща і чим Україна?» відповів: «Це мої дві батьківщини. Одна, в якій виросли діди і прадіди — це Польща, а друга, для продовження мови, культури — то Україна… Я не роздертий — ідентифікую себе з українськістю, а з другої сторони тут живу, тут працюю, тут є моя батьківщина» [3, с. 196].

Друга цитата із розмови респондентки зі студенткою Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету під час польових досліджень на пограниччі: «Я є полькою, але мій тато був українцем і я завжди з повагою ставлюся до української культури і релігії. На великі свята я також іду до церкви і вмію розмовляти українською і польською. Моя душа і польська, і українська» [4, с. 88].

«Кожен четвертий лелека в світі є поляком». Хто його про це питав? Хто і на якій підставі вирішив привласнити цього птаха за допомогою етнічного маркування?

Джерела і література

  1. Середа В. Вплив польських та українських шкільних підручників з історії на формування польсько-українських етнічних стереотипів. // Вісник Львівського університету. — 2000. — Вип. 35–36. — С. 387–398. (Серія «Історична»).
  2. Режим доступу http://www.korydor.in.ua/ua/stories/aleksandretkind-pomenyat-svoe-predstavlenie-o-gosudarstve.html (дата входу 06.06.2018).
  3. Hann C. Być Ukraińcem w Polsce: głosy z podzielonego miasta. Wokół problemów tożsamości / pod red. A. Jawłowskiej. — Warszawa: Wydawnictwo LTW, 2001. — S. 182–207.
  4. Kulak K. Tożsamość etniczna w małżeństwach mieszanych na pograniczu polsko-ukraińskim. Archiwum Instytutu etnologii i antropologii kulturowej Uniwersytetu Warszawskiego. — № 504. — 325 s.

Публікація була підготовлена за підтримки Європейського союзу. Повну відповідальність за зміст публікації несе громадська організація "Білоруський зелений хрест". Вона ні в якому разі не повинна розглядатися як відображення офіційної позиції Європейського союзу.