Музейное пространство Гомельщины и Черниговщины
Проект "От партнерства местных музеев к широкому трансграничному культурному сотрудничеству"

Присутствие музеев Среднего Поднепровья в глобальном информационном пространстве

Скакун Людмила Сергеевна, магистр истории, PR-менеджер Общественной организации «Белорусский зеленый крест».

Современный путешественник чаще всего ищет информацию о местах, где планирует побывать, в интернете. Поэтому музеи, как объекты туристического интереса, активно размещают информацию о себе в глобальной информационной сети. В связи с этим встает вопрос, насколько широко представлены музеи Среднего Поднепровья в интернете и насколько предлагаемая информация может быть интересна и полезна путешественнику.

Для исследования были выбраны шесть музеев Гомельской области Беларуси и три музея Черниговской области Украины, которые потенциально могут войти в межмузейный маршрут: Гомельский дворцово-парковый ансамбль, Ветковский музей старообрядчества и народных традиций им. Ф.Г. Шклярова, Брагинский исторический музей с картинной галереей, Речицкий краеведческий музей, Хойникский краеведческий музей, Музей битвы за Днепр (Лоев), Черниговский исторический музей им. В.В. Тарновского, Черниговский художественный музей им. Г.П. Галагана и Историкоархеологический комплекс «Древний Любеч». В результате было отсмотрено более 100 различных страниц, на которых была представлена информация о данных музеях.

Подробнее...

Старообрядництво на теренах чернігівської єпархії у другій половині XVII – на початку XX ст.

Гейда Ольга Сергеевна, кандидат исторических наук, доцент, Национальный университет «Черниговский коллегиум» им. Т.Г. Шевченко.

Цікавість до проблеми старообрядницьких громад на території Чернігівщини значно зросла з кінця 90-рр. XX ст. Сучасні дослідники цього питання найбільше уваги приділяють з’ясуванню причин та часу появи старообрядницьких громад у регіоні, вивченню економічної діяльності, відносинам з місцевою адміністрацією (гетьманами, полковою старшиною та міщанами, єпархіальними архієреями. ігуменами монастирів), а також політиці уряду щодо старообрядницьких слобод. Більшість дослідників з жалем констатують погану збереженість та інформативну недостатність джерельної бази, що є серйозною проблемою для наукової розробки цього питання. Тому, виявлення нових джерел є актуальним завданням сучасних музейників та істориків. Оскільки, на сьогодні частина колишньої Чернігівської єпархії (Мглинський, Новозибківський, частина Стародубського та Суражського повітів) є територією Білорусі, співпраця дослідників наших регіонів значно збагатить джерельну базу та розширить можливості наукового аналізу.

Основний джерельний матеріал з історії старообрядницьких слобод Чернігівщини та Стародубщини був зібраний дослідниками другої половини ХІХ ст. Найбільш ґрунтовні праці з цієї проблематики належать викладачам Чернігівської духовної семінарії М. Доброгаєву, М. Лілеєву, Д. Скворцову. Доволі інформативними є численні публікації документів, присвячені статистичним даним про кількість старообрядницьких поселень в єпархії, діяльності старообрядницьких монастирів, місіонерській діяльності серед старовірів у місцевій церковній періодиці (часописах «Черниговские епархиальные известия», «Вера и жизнь» та урядовій газеті «Черниговские губернские ведомости»). Найновіші дослідження історії старообрядництва належать полтавському досліднику Ю. Волошину, чернігівськім вченим С. Мащенко, С. Акименко, О. Алгініну та С. Сергеєву, харківській дослідниці С. Голдіній та київському вченому С. Таранцю.

Подробнее...

Єврейські адреси Чернігова

Мудрицкая Виктория Григорьевна, заведующая научно-экспозиционным отделом Черниговского исторического музея им. В. Тарновского.

Україна — держава з яскравим поліетнічним складом населення, тому дослідження історії єврейських общин, в тому числі і регіональні, є важливою складовою досліджень етнічної історії взагалі. Чернігівська єврейська община має багатовікову історію. Є дані, що євреї в Чернігові з’явилися за часів Київської Русі (вперше — іудеї з Хазарії); також є посилання на респонси англійського галахіста ХІІІ ст., де є посилання на «рабби Ицхе [рабби Ицхак] из Чернигова» [1].

Подальший період історії Чернігівщини є дуже складним і буремним, відповідним є і історія єврейської общини. У 1623 р. Владислав IV видав універсал про висилку євреїв з Чернігівського воєводства, оскільки місцеві купці та ремісники скаржилися на євреїв-конкурентів. Але наказ не був виконаний. Є відомості про вигнання, погроми та вбивства євреїв під час військових подій ХVII –XVIII ст., у 1736 р. у Чернігівському полку було тільки 49 євреїв (28 чоловік и 21 жінка) [1].

Подробнее...

Еврейские имена и адреса на карте Гомеля

Казимирский Леонид Иосифович, Гомельское городское общественное объединение «Ахдут».

На сегодняшней карте Гомеля осталось совсем немного мест памяти еврейского населения.

Тем не менее, как считают историки, евреи жили в Гомеле, вероятно, уже с первой половины XVI в. [6, c. 19]. В середине XVII в., во время восстания Б. Хмельницкого, в Гомеле сосредоточилось много беженцев из Украины. Казаки, ворвавшиеся в город, вырезали, по словам хрониста, около двух тысяч евреев [1, c. 113]. По возвращении властей Речи Посполитой еврейская община была восстановлена, и насильственно крещенным евреям было разрешено вернуться к иудаизму.

В конце XIX — начале XX в. еврейское население Гомеля значительно выросло, в том числе и за счет проведенной в Москве в 1891–1895 гг. кампании выселения за черту оседлости еврейских торговцев, ремесленников, мелких служащих. Часть переселенцев выбрала именно Гомель, учитывая его транспортный потенциал и возможности развития предпринимательства. В структуре населения евреи составили свыше 55 % и, безусловно, сыграли значительную роль в его политическом, социально-экономическом и культурном развитии.

Подробнее...

Еврейская община Гомеля в XIX – начале XX в.

Киштымов Андрей Леонидович, кандидат исторических наук, Республиканская лаборатория историко-культурного наследия ГНУ Центр исследований белорусской культуры, языка и литературы Национальной академии наук Беларуси, член Белорусского национального комитета ICOMOS, заслуженный деятель туризма Украины.

Евреи Восточной Европы имеют общую историческую судьбу, в которой последовательно нашли свое отражение этапы, связанные с Великим Княжеством Литовским, Речью Посполитой, Российской империей и СССР. Единство этой судьбы — результат сложения пестрой мозаики истории отдельных региональных еврейских общин. И каждая из таких микро-историй обладает индивидуальной самоценностью, иногда выходя с периферии истории еврейского народа в ее центр. С одной стороны, еврейская община Гомеля в XIX — начале XX в. прошла исторический путь общий для всех евреев Российской империи: существование в рамках «черты оседлости», демографический рост, модернизация и связанные с ней изменения в религиозной, общественной, политической и экономической жизни. С другой, история Гомеля в этот период имела ряд существенных особенностей, которые не имеют аналогов в истории белорусской урбанистики, что, в свою очередь, не могло не сказаться на местной еврейской общине, которая развивалась под воздействием этих особенностей и во многом сама генерировала их.

Подробнее...

Династии мастеров-книжников Ветковско-Стародубского региона

Леонтьева Светлана Ивановна, кандидат искусствоведения, главный хранитель фондов Ветковского музея старообрядчества и белорусских традиций им. Ф.Г. Шклярова.

С момента своего возникновения в конце XVII в. и на протяжении почти всего XVIII в. Ветка в силу многих исторических обстоятельств являлась крупным духовным центром старообрядцев.

Как и все старообрядческие киновии, ветковский центр стал мощным источником долгого сохранения и своеобразного развития славянской средневековой книгописной традиции «внутри» культуры Нового времени.

Формируясь на границе Речи Посполитой с Московским государством, ветковская рукописная традиция приобретала самобытные черты в активном взаимодействии культур восточнославянских народов — русского, белорусского и украинского. Однако как целостное явление ветковское искусство рукописной книги оформилось именно на территории Беларуси, оказавшись органично вплетенным в историю белорусской культуры.

Подробнее...

"Богоматерь Умягчение злых сердец": сохранение иконографии белорусского чудотворного образа ветковской традицией

Нечаева Галина Григорьевна, директор Ветковского музея старообрядчества и белорусских традиций им. Ф.Г. Шклярова.

Икона «Богоматерь Умягчение злых сердец» относится к типу Одигитрия. «Умягчение», как называют образ в устной традиции, — одна из любимых икон старообрядческого региона (насчитывается 57 фиксаций). Во время экспедиций по старым ветковским слободам зафиксировано, что они были включены в целебную иконологию, которая выполняла функцию эмоционального урегулирования в семье и общине. Молились от гнева, обиды и за обидчика [1, с. 106–108; 2, с. 114–118; 3, с. 90–93]. В коллекции Ветковского музея хранятся 18 памятников этой иконографии: иконы, клейма на многочастных иконах, прориси. Много икон ветковского письма, а также происходящей от него местной школы юго-западной Украины, так называемых «липованских писем», обнаружено в Винницкой области [4]. Извод с этим же названием встречается также на Урале, в Невьянске [5, ил. 188, 364, 454]; в Романово-Борисоглебске [6], в Поволжье — в Хвалынске, Вольске, Саратове и других городах [7].

В последнее время данные интернета позволили существенно расширить географию распространения этой старообрядческой иконографии. Она фиксируется в Киеве, Харькове и в других областях Украины (особенно северной Слобожанщины), в Молдове, Приднестровье, Румынии, в Москве, на Кавказе, в Крыму, в Северном Казахстане и на Алтае. В основном это исторические «пути расселения ветковчан» и территории сфер влияния Ветковской церкви. Однако почему разработку этой знаменательной иконографии мы связываем с Веткой?

Подробнее...

Народная икона Гомельщины

Литвинов Владимир Адамович, заместитель директора Музея Гомельского дворцово-паркового ансамбля.

Народная икона — весьма относительный в своей содержательной составляющей термин, который стал активно использоваться исследователями традиционных форм религиозного искусства в 70–80-х гг. ХХ столетия. Тогда он предполагал некое противопоставление образцов творчества непрофессиональных мастеров, занимавшихся «богомазанием», произведениям профессиональных иконописцев.

Действительно, работа профессионального иконописца подразумевала обязательное соблюдение определенных требований, касавшихся как технической стороны процесса, так и установленных религиозных канонов и правил. Например, доска обязательно покрывалась грунтом-левкасом, иногда по паволоке или бумаге, иногда без них. Для письма использовались преимущественно темперные краски, а сверху живопись покрывалась слоем олифы. Сам рисунок наносился по прориси — трафарету, отклонение от которого не допускалось. Это существенно ограничивало полет фантазии художника, в какой-то степени превращая его в простого копииста.

Серьезно регламентировалась и личная жизнь иконописца. От него требовались постоянное духовное совершенствование и очищение, отказ от сует и соблазнов окружающего мира.

Подробнее...

Центри народного іконопису ХІХ століття українсько-білоруського помежів’я

Пономаревская Елена Ивановна, кандидат искусствоведения, заместитель директора по научной работе Черниговского областного художественного музея имени Григория Галагана.

Народний іконопис України та Білорусі — особливий феномен духовної культури народів, невід’ємна складова їхнього буття, символ національної ідентичності, своєрідності художнього мислення. Науковці, музейні працівники, колекціонери ХХ ст. здійснили “відкриття” значного духовного, етнологічного, культурологічного потенціалу народної ікони. Прагнення сучасних інтелектуальних еліт осягнути “культурний світ, який ми втратили” [2, с. 5), світоглядні настанови та цінності свої предків, подібне зусиллям європейських культурних діячів першої половини ХІХ ст. зрозуміти історію, міфологію, фольклор власного народу. У цьому процесі визначення кодів національної культури українська та білоруська народна ікона не раз ставала об’єктом наукових розвідок.

Спільність стилістичних рис, колористики, типажу ликів, орнаментального обрамлення народних ікон Брянщини, Гомельщини, Чернігівщини надихає науковців продовжувати розвідки у цьому напрямі. Вірогідно, причинами поширення та значного розвитку іконописного промислу ХІХ ст. в регіоні могли стати такі чинники як: значна віддаленість регіону від інших іконописних центрів, що спричинило попит місцевого населення на продукцію майстрів, міграція іконописців (заробітчанство або так званий «отхожий промысел»), розвиненість ярмаркових торгів, паломництво до святих місць та чудотворних ікон, діяльність монастирів. Крім того, одним із факторів піднесення народного іконопису постав опір місцевих майстрів насильницькому запровадженню класицистичних взірців у іконописі, будівництві, іконостасах тощо урядом Російської імперії. Цей процес, ініційований царем Олександром І, що продовжував проект “единообразия” в церковному та духовному житті підданих імперії, мав уніфікувати національні особливості іконотворчості, нівелювати традиції вироблені народним мистецтвом протягом віків. Відтак цехові та позацехові майстри з демократичних верств виконували у цей час складну функцію — збереження специфічних рис та надбань народного іконопису.

Подробнее...

Локально-територіальні особливості родильного обряду укріїнсько-білоруського порубіжжя на прикладі Чернігівської області

Щербина Светлана Викторовна, кандидат исторических наук, доцент, Национальный университет «Черниговский коллегиум» им. Т.Г. Шевченко.

Українські родильні обряди є важливою складовою народного світогляду, в якому тісно переплітаються найрізноманітніші традиції. Етнокультурні й етнорелігійні процеси на території Чернігівщини формувались під впливом низки чинників, які були зумовлені тривалим перебуванням регіону у складі Російської імперії та територіальною близькістю з білоруським та російськими народами. Для порубіжжя закономірним явищем є культурний вплив і взаємодія. Комплексне висвітлення етнокультурного розмаїття українсько-білоруського пограниччя, зокрема Чернігівського регіону досі відсутнє. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. регіональні традиції родильної обрядовості, їх фольклорний супровід, побут селянської дитини висвітлювали О. Малинка, Х. Ящуржинський, М. Дерлиця [9; 11; 17]. Комплексне дослідження статусу української дитини було здійснено М. Грушевським [8]. Останніми десятиліттями в Україні суттєво зріс інтерес до дослідження сімейної обрядовості, зокрема і родильного обряду та його локальних варіацій. Вивченням питання займались В. Борисенко, О. Боряк, І. Ігнатенко, І. Несен, Х. Ткач [1–6; 10, 13, 16]. Сучасні дослідники наголошують, що родинна обрядовість поліщуків є надзвичайно архаїчною [7; 16].

Низка вірувань і прикмет, пов’язаних з появою нового життя, мали сакральне та утилітарне призначення. Статус української сім’ї здавна визначався наявністю дітей, бо велика родина була запорукою добробуту і стабільності. У багатьох народів здавна сформувались уявлення про народження немовляти і необхідність його захисту в земних реаліях [2, с. 23]. Історично виробилися традиційні стандарти, що зобов’язують батьків любити, берегти і правильно виховувати дітей. Ставлення народу до дітонародження найкраще виражено у фольклорі. У численних піснях, приказках та прислів’ях говориться про великий дар природи для людини продовжувати і повторювати себе в дітях, про щастя материнства і батьківства. «Діти, — вважають українці, — то Божа роса» [9, с. 121]. Кожна сім’я повинна мати дітей. «Бездітна людина — що безплідне дерево». Український фольклор відображає схвальне ставлення народу до багатодітності: «У кого дочок сім, там доля всім», «Один син — не син, два сина — пів сина, три сина — ото тільки син» [15, с. 8.]. На території Чернігівщини, кількість дітей у родинах подекуди була більше десяти.

Подробнее...

Люди и мифологические персонажи со сверхъестественными способностями в Полесье: ведьмы, колдуны, русалки

Введенский Антон Михайлович, магистр истории, Санкт-Петербургский университет.

Богатый материал различных полевых экспедиций в Полесье позволяет весьма полно описать черты традиционной культуры данного региона.

Однако записи на территории трех районов Гомельской области Беларуси (Лоевском, Брагинском и Хойникском) и двух районов Черниговской области Украины (Репнинского и Черниговского) при первом приближении не столь многочисленны.

Из собранного материала экспедиций в Полесье, обобщенного в труде «Народная демонология Полесья» [3], интересующие нас сведения о людях со сверхъестественными способностями, а также русалках, были записаны в следующих населенных пунктах: Лоевский район — с. Ручаевка; Брагинский район — с. Верхние Жары; Хойникский район — с. Великий Бор; Репнинский район — с. Старые Яриловичи, с. Великий Злиев; Черниговский район — с. Днепровское, с. Плехов.

Подробнее...

Художнє різьблення на дереві Чернігова другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст.

Адруг Анатолий Кондратьевич, кандидат искусствоведения, доцент, Национальный университет «Черниговский коллегиум» им. Т.Г. Шевченко.

Сприятливі природні і кліматичні умови та наявність великих лісових масивів сприяли тому, що дерево на Чернігівщині здавна стало головним матеріалом для будівництва і виготовлення різних речей. Тому художня обробка дерева представляє широку галузь декоративного мистецтва. Вона охоплює обладнання жител і меблі, знаряддя праці, посуд, предмети обрядового і церковного призначення, транспортні засоби, музичні інструменти, різноманітні прикраси та дитячі іграшки. Зразків таких робіт від давніх часів майже не збереглося. Більш відоме архітектурне різьблення на дереві. Маються на увазі профільовані і різьблені стовпи, одвірки, частини перекриття, стелі, сволоки, різьблення віконних лиштв. Характер різьблення окремих деталей будівель зумовлювало їхнє архітектурно-конструктивне призначення. Цілком справедливо зауважив свого часу П.Г. Юрченко, що художнє оздоблення сволоків було одним із кращих зразків архітектурного різьблення в Україні давніх часів. Саме сволок посідав чільне і відповідальне місце в інтер’єрі житла [9, с. 68].

Сволок був головним несучим елементом у влаштуванні стелі. Це — дерев’яна балка, поверх якої і вкладалась стеля. Вона була відкрита в інтер’єрі і перебувала на видному місці в оселі. Найчастіше сволок лежав на поздовжній осі будівлі і мав чотиригранну форму. Поряд з архітектурно-конструктивною роллю він ніс важливе символічне навантаження оберегу. Тому сволоки часто оздоблювались різьбленими символічними знаками, орнаментальними мотивами і написами з відомостями про господаря та час побудови. На українському Поліссі довгий час існували стелі таких видів — трикутні, трапецієподібні та напівкруглі. Найчастіше стелі білились крейдою, а сволоки з різьбленням залишали відкритими [4, с. 89]. Була і двосхила, так звана «горбата стеля», яка зустрічалась і в інших регіонах навіть у ХІХ ст. Таку стелю зафіксував Т.Г. Шевченко у двох аркушах альбому офортів «Живописная Украина» 1844 р. «Старости» та «Дари в Чигирині 1649 р.» [10, с. 47].

Подробнее...

Еще статьи...